— Боже милосердний, — вигукнув він. — Ти сама прийшла в таку далеч? Чому ж не прислала Лукеса? Невже в нього вистачило розуму дозволити тобі…
— Він саме спить, — відповіла вона, трохи засапана з дороги. — Через те я й змогла прийти. Мені нічого не треба. Я прийшла тільки побалакати з вами.
Вона трохи повернула своє обличчя до вікна, й Едмондс побачив на ньому безліч зморщок.
— Я тебе слухаю, — сказав він, підвівся з обертового крісла й присунув із-за бюрка інше, простеньке крісло з ніжками, поскріплюваними дротом. — Прошу, — сказав. Але вона тільки зиркала невидющими очима то на нього, то на крісло. Тоді він узяв її під руку, що крізь кілька одежин, піддягнутих під збляклу, чистісіньку сукню, здавалася не грубшою за тростиновий цибух її люльки, підвів до крісла й посадовив; коли вона сіла, складки її рясних спідниць ураз розпустилися. Вона вмить схилила голову й відвернулася, затуляючи очі скарлюченою долонею, схожою на жмуток висохлого зчорнілого коріння.
— Світло ріже очі, — тихо промовила.
Він допоміг їй підвестися і повернув крісло спинкою до вікна. Цього разу вона сіла вже сама. Едмондс умостився знову в обертовому кріслі.
— Ну так що ж тебе привело до мене? — запитав він.
— Я хочу покинути Лукеса, — прошепотіла вона. — Хочу… хочу…
Едмондс сидів непорушний, мов статуя, втупившись у її обличчя, невиразне проти світла.
— Чого ти хочеш? — перепитав. — Розлучитися? Після сорока п’яти років подружнього життя, у твої літа? Що ж ти робитимеш? Як сама даси собі раду…
— Я ще можу працювати. Я буду…
— Отуди к бісу, — сказав Едмондс. — Я ж зовсім не про це, сама знаєш. Тим більше, що батько не забув у своєму заповіті забезпечити тебе до кінця життя. Мене цікавить, що ти робитимеш? Покинеш дім, вашу з Лукесом спільну власність, і підеш жити до Нет і Джорджа?
— Це теж не годиться, — відповіла вона. — Я виїду звідси назовсім. Бо він здурів. Відтоді, як доп’яв оту машину. Він із… із… — Хоч Едмондс і вимовив щойно Джорджеве ім’я, вона все ж обминала його — він це відчув. Застигши нерухомо й дивлячись кудись у простір (так принаймні йому здавалось), поклавши на коліна долоні, подібні до двох чорнильних ляпок на чистому фартусі, вона вела далі: — …Щоночі пропадає з нею до самого світу, шукає закопані гроші. Дійшов до того, що вже занехаяв власне господарство. Я і кобилу та свиней годую, і корову дою — тягну все сама. Та я на це не нарікаю. Така робота мені під силу. Я залюбки труджуся, коли він слабує тілом. Та тепер він заслаб на голову. Тяжко заслаб. Вже й до церкви не встає в неділю. Він тяжко хворий, сер. Чинить гріх. І я боюся…
— Чого ти боїшся? — спитав Едмондс. — Лукес дужий, як віл. Він справніший навіть за мене. Поки не почнуться жнива, він може собі вилежуватися, бо що ж йому ще робити? Не бійся, нічого з ним не станеться, як він із Джорджем трохи понишпорить ночами у видолинку. А наступного місяця він муситиме облишити свої пошуки, щоб зібрати бавовну.
— Я не того боюся.
— А чого? — запитав Едмондс. — У чім річ?
— Я боюся, що він їх знайде.
Едмондс знову пильно подивився на неї.
— Боїшся, що він їх знайде?
Йому ще й досі здавалось, ніби вона дивиться кудись у простір — непорушна, крихітна, як лялька, як медальйонне зображення.
— Бо господь глаголе: «Що віддано землі моїй, те моє, і я воскрешу його в останній день. І хай убоїться всяк, чи то чоловік, чи жінка, торкнутися його». Ось чого мені страшно. Ось чому я мушу піти від Лукеса, звільнитися від нього.