Напруженість розмови Айка з Маккасліном про відмову від спадщини якоюсь мірою знімається вміщеною зразу ж по тому блискучою комічною історією (знов у дусі фронтірського гумору!) про срібну чашу Гюберта Бічема, яку той заповів малому Айкові і яка дійшла до нього у вигляді дешевого олов’яного кавника. Ця мініатюрна алегорія розпаду історичних ілюзій давнього Півдня — наче іронічний коментар до попередніх гучних слів про південські чесноти.
Завершує IV розділ розповідь про третю Айкову спадщину, про його одруження й надію на сина. Раювання перших пошлюбних днів невдовзі затьмарюється бажанням дружини мати матеріальне підгрунтя для цього — землю, ферму, яка й справді є в Айка, тільки відкинута. У мить розкритих обіймів дружина вириває в Айка обіцянку повернути собі землю, але істеричний сміх її свідчить, що в душі вона розуміє всю скороминущість його обіцянки. Такий кінець трьох спадків Айка: першого він сам позбувся, другий, нічого не вартий, щиро прийняв, третій (сина) втратив, ще й не мавши.
Ще раз нагадує про незмивність давніх гріхів Півдня оповідання «Дельта восени». Айзекові Маккасліну вже понад сімдесят. Як минуло його доросле життя, нам відомо дуже мало: тільки те, що він дітей не мав, дружина померла замолоду; якийсь час він був власником крамниці залізних виробів і мешкав у єдиній жилій кімнаті над крамницею (про що згадується у «Крадіях»); пізніше ним опікувалась жінчина небога (це знову з «Дельти восени»). Такі його «приватні» роботи і дні. Але не могли не вплинути на Айка і ті історичні події, свідком і сучасником яких він був, коли на американському Півдні на повен зріст виступили знамення «нової», капіталістичної доби, в особі безплідних скоробагатьок (Флем Сноупс з роману «Сільце» та інших творів), гангстерів (Лупатий зі «Святилища»), нацистів місцевого крою (Персі Грімм зі «Світла в серпні»). Все це тільки скріпило його в прагненні лишитися «аутсайдером» цього суспільства. Він і досі вибирався щоосені на традиційне полювання в ліс, у табір, що тепер називався Маккасліновим, як колись він був Де Спейновим, тепер уже з синами й онуками колишніх своїх однолітків, і вже не фургонами, а машинами, і не за 20 миль від Джефферсона, а за цілих 200. Вночі, лежачи без сну в мисливському наметі, він думає про пущу. «Це була його земля, хоч він ніколи не володів бодай клаптем її… Вона належала всім, треба було тільки ощадливо до неї ставитись, смиренно і з гідністю». Іншими словами, земля, як і все на ній, належить лише тому, хто вміє любити.
Задовольнившись пасивним протестом — просто відступивши від спадщини, — Айк не зміг (як сам це тепер розуміє) ні давньої кривди усунути, ні ганьби викоренити; у нього стало спромоги тільки на те, щоб «зректися кривди й ганьби хоча б у принципі, а самої землі і фактично, хоча б для того, щоб вона не припала колись його синові». Але тим самим він же накинув її комусь іншому! Про цю його відповідальність нагадує Айкові молода жінка з немовлям на руках, коли каже, що він зіпсував Керазерса Едмондса, наділивши його діда спадщиною, на яку той не мав прав, цебто ввівши в одвічно проклятий круговир стосунків, породжених власністю на землю і невільництвом негрів. Про цю свою відповідальність він і сам собі нагадує, коли каже коханці Каса: «Я нічого не можу зарадити вам. І ніхто не може!» Водночас це звучить і як невтішний підсумок усього Айкового життя, благородного в замірах, але безплідного на практиці.
Айк Маккаслін тільки й того, що чинить демонстративний жест, даруючи безіменному синові Раза мисливський ріжок, що його колись давно заповів підліткові Айку старий Компсон, один з чільних учасників мисливської компанії. Що хоче сказати Айк цим жестом? Що немовля такий самий «законний», як і Раз, спадкоємець батьківщини? Що ця дитина символізує надію на (нехай і віддалене) майбутнє, коли істини серця й близькість до природи зіллються воєдино? Але все це зі сфери абстракції. У реальності ж Раз, згідно з південським кодексом поведінки білих, відступивши від елементарних деінде норм людської порядності, чинить переступ і супроти природи: на порушення мисливської етики він убиває на полюванні, як можна здогадуватись, оленицю та ще й приховує це (від Айка). Схожий зовнішністю на пращура, Раз повторює його і в неетичних своїх вчинках. Коло замикається. Давні гріхи міжрасових взаємин і плюндрування природи повторюються в сучасному. Звідси й гіркий присмак у думках Айка Миккасліна: «Може, через тисячу, дві тисячі років в Америці. Але не тепер! Не тепер!»