— Нехай вона забирає собі весь урожай, — сказав Лукес. — Я оброблятиму землю справно. Нехай бере все. Я маю три тисячі доларів, що мені залишив старий Керазерс, — вони лежать он у тому банку. Вони мене переживуть… Коли вже ви не зобов’язали мене віддати комусь половину. А як ми з Джорджем Вілкінсом знайдемо скарб…
— Вилазь із машини, — наказав Едмондс. — Ну, швидше!
Мировий суддя сидів у своїй канцелярії — окремому будиночку поруч окружної управи. Дорогою до нього Едмондсові довелося підхопити стару під руку, щоб вона не впала, й він відчув під нашаруваннями рукавів, яка та рука худенька, майже безтілесна, суха й крихка, наче протрухлий прутик. Він зупинився, не відпускаючи її.
— Тітко Моллі, ви ще не передумали? Можна обійтися й без цього. Я відберу в нього ту штуковину. Повірте, я…
Вона поривалася вперед, щосили тягнучи його за руку.
— Я мушу це зробити, — сказала. — Він купить собі другу. А цю віддасть Джорджеві, щоб не дісталася вам. І вони колись таки знайдуть той скарб, але мене вже, може, не буде на цьому світі, і я нічого не зможу вдіяти. А Нет — моя найменшенька, моя остання. Решти своїх дітей мені вже не бачити до смерті.
— Тоді ходімо, — сказав Едмондс. — Ходімо.
До канцелярії входили й виходили нечисленні відвідувачі, кілька сиділо під дверима, мовчки чекаючи своєї черги. Раптом Едмондс відчув, що тітка Моллі не стоїть, а скорше висить на його руці. Він повів її до суддівського столу, маючи таке враження, що якби відпустив її бодай на хвильку, вона б розпалася, обернулася коло його ніг на купку висохлих кісток у старій, вицвілій, бездоганно чистій одежині.
— Ага, це ви, містере Едмондс, — сказав мировий суддя. — А це позивачка?
— Так, пане суддя, — відповів Едмондс.
Суддя, вже зовсім старий чоловік, схилив голову, щоб глянути на Моллі поверх окулярів, поправив їх на носі, подивився на неї крізь скельця й зацмокав язиком.
— Сорок п’ять років прожили разом… Чи не могли б ви якось помирити їх?
— Ні, пане суддя, — відповів Едмондс. — Я вже пробував. Я…
Суддя знову зацмокав і зазирнув у справу, яку секретар поклав перед ним.
— Вона, звичайно, матиме шматок хліба?
— Так, пане суддя. Я про це подбаю.
Суддя на мить замислився.
— Жодна із сторін не заперечує, так?
— Так, сер, — відповів Едмондс.
І раптом… Едмондс навіть не знав, що Лукес увійшов слідом за ним, аж ось побачив, як суддя знов нахиляє голову й дивиться кудись повз них, цього разу крізь окуляри, і як секретар підводить очі, кажучи:
— Гей ти, чорний! Скинь капелюха!
Лукес відштовхнув Моллі й, на ходу скидаючи капелюха, підступив до столу.
— Жодна із сторін не заперечує, — сказав він, — але розлучення не буде.
— Жодна із сторін що? — запитав суддя. — Як це розуміти?
Лукес навіть не поглянув на Едмондса. Як той помітив, і на суддю теж. Едмондсові раптом спала безглузда думка, що вже багато років він не бачив Лукеса простоволосого; власне, навіть не пам’ятав, чи звернув коли-небудь увагу на те, що Лукес уже сивий.
— Ми не братимемо ніякого розлучення, — сказав Лукес. — Я передумав.
— То це ти — чоловік? — запитав суддя.
— Так, — відповів Лукес.
— Треба казати на суддю «сер», — зауважив секретар.
Лукес мигцем глянув на нього.
— Що? Я не хочу знати ніяких суддів. Я переду…
— Гей ти, не дуже тут задавайся! — скипів секретар.
— Хвилинку, — сказав суддя, не спускаючи з Лукеса очей. — Ти надто довго зволікав. Твоя справа надійшла суду в офіційному порядку. І тепер мені лишається тільки скласти судовий висновок.
— Хай іншим разом, — сказав Лукес. — Ми з Моллі не хочемо брати розлучення. Раз Едмондс знає, що я маю на увазі.
— Що? Хто знає?
— Гей ти, задавако… — не вгавав секретар. — Пане суддя…
Мировий знову зупинив його легким жестом, не спускаючи з Лукеса очей.
— Містер Раз Едмондс, — повторив Лукес.
Едмондс швидко виступив наперед, підтримуючи стареньку під руку. Суддя скинув на нього поглядом.
— Слухаю вас, містере Едмондс.
— Так, сер, — сказав Едмондс. — Це правда. Ми передумали.
— Волієте забрати справу назад?
— Так, сер. Коли ваша ласка, сер.
Суддя зітхнув, згорнув справу й віддав секретареві.
— Викресліть цей позов з реєстру судових справ, містере Галіт.
Едмондс, Моллі й Лукес вийшли з канцелярії. Едмондс майже ніс Моллі, хоч та силкувалась іти сама.