— Ну, — сказав Едмондс, ледве стримуючи роздратування. — Все владналося. Чула, що сказав суддя? Чула, що йому відповів Лукес: «Раз Едмондс знає, що я маю на увазі»?
Едмондс посадив тітку Моллі в автомобіль трохи не силоміць. Лукес підійшов до дверцят разом з ними. Але замість того, щоб і собі сісти, попрохав:
— Заждіте хвилинку.
— Заждати хвилинку? — обурено вигукнув Едмондс. — Ха! Мені вже урвався терпець вічно тебе ждати… Урвався остаточно…
Та Лукес усе-таки пішов. І Едмондс чекав. Стояв біля автомобіля й дивився, як Лукес, рівно випростаний, у старому, розкішному, старанно вичищеному циліндрі йде через Майдан до крамниць із тією незворушною; несполучною з будь-яким поспіхом гідністю, що (Едмондс не раз це мусив визнавати з болем у серці) перейшла до нього, як і циліндр, від їхніх спільних предків. Лукес, проте, не забарився. Повернувся так само неквапливо й сів в автомобіль. У руці він тримав маленьку торбинку — не що інше, як цукерки за п’ять центів. Він тицьнув їх у долоню Моллі.
— На, — сказав. — У тебе вже нема жодного зуба, але смоктати ти ще можеш.
Вечір був холодний. Едмондс звелів затопити в коминку й подати на вечерю шинку прямо з коптильні; він сидів на самоті й вечеряв з апетитом, як, здавалось, не вечеряв уже цілий місяць, коли це знадвору долинув стукіт — хтось легко тарабанив кісточками пальців об поруччя веранди, не гучно, стримано, але рішуче. Він крикнув кухарці через кухонні двері:
— Скажи йому, нехай заходить!
І знов узявся до вечері. Він не перестав їсти й тоді, коли зайшов Лукес і, поминувши його, поставив на другий кінець столу механічний щуп. Апарат, очищений від бруду, сяяв тепер, ніби полірований; вельми хитромудрий і водночас зручний, весь у яскравих загадкових шкалах та блискучих кнопках, він манив і обіцяв. Лукес трохи постояв, не спускаючи з нього очей. Потім відвернувся й, поки лишався у кімнаті, більше на нього й не глянув.
— Ось він, — сказав. — Заберіть його.
— Гаразд. Я закину його на горище. Можливо, до весни тітка Моллі забуде про нього і ти зможеш…
— Ні. Спекайтесь його.
— Раз і назавжди?
— Сховайте так, щоб мої очі більше його не бачили. Тільки не кажіть мені куди. Продайте, як удасться, а гроші візьміть собі. Але продайте якомога далі, щоб я більше ані бачив його, ані чув про нього.
— Гаразд, — сказав Едмондс. — Гаразд.
Він одсунувся разом із стільцем від столу й дивився на свого співрозмовника, на цього дідугана, що був свідком його безрадісного й такого непростого сирітського дитинства, на чоловіка жінки, яка заступила йому рідну матір, — той ще ніколи не вшанував його білої шкіри звертанням «сер», а позаочі називав його «Раз», та й у вічі теж.
— Послухай, Лукесе, — сказав він. — Схаменися. Тітка Моллі стара, і в неї вже трапляються всякі дивацтва. Але ж вона не знає, що… Бо ти грошей таки не знайдеш, ні закопаних, ані якихось інших, ні тут, ні десь-інде. Якщо ж тобі коли-не-коли, скажімо, раз чи двічі на тиждень захочеться взяти цей клятий ящик і протовктися ніч у цій клятій долині…
— Ні, — сказав Лукес. — Спекайтесь його. Щоб я більше його не бачив. Людині відміряно сімдесят років життя на цій землі, каже святе письмо. За ці сімдесят років у неї буває безліч усяких бажань, і всі вони запевне можуть справдитися, якщо тільки вона вчасно візьметься до діла. А я взявся запізно. Гроші в долині є. Три роки тому вночі сюди прокралися двоє білих, викопали двадцять дві тисячі доларів і чкурнули з ними геть, поки їх ніхто не бачив. Я знаю. Я бачив яму — вони знову закидали її землею — і викопаного глека. Але я вже доживаю свій сьомий десяток, тож, мабуть, не мені судилося знайти цей скарб.
Чорний блазень
Він стояв у чистому, витертому й вицвілому комбінезоні, якого Менні власноручно випрала ще тиждень тому, і чув, як перша грудка землі грюкнула об соснову труну. А за хвилю вже й сам тримав лопату, що в його руках (він був понад шість футів на зріст і важив понад двісті фунтів) здавалась іграшковою, такою, як ото діти бавляться на пляжі, і можна було подумати, ніби він кинув не пів-кубічного фута землі, а жменьку піску. Товариш по тартаковій бригаді торкнувся його плеча і сказав:
— Дай-но краще я, Гонúвітре.
Та він і бровою не повів. Лиш прибрав руку з лопати, вже посланої вперед, не озираючись, штурханом у груди відтрутив товариша на крок від себе, знов упіймав на льоту держак і кидав землю далі — легко, люто, аж здавалось, ніби могильний горбик не насипається, а росте, лізе з землі сам, кидав, поки могила не стала схожою — от хіба тягло від неї затхлою сирістю — на решту могил, розкиданих на цій голій, безтравній ділянці, й абияк обрамлених череп'ям, битими пляшками, старою цеглою та іншим непотребом, дріб’язком, який тільки на око здавався опорядженням, та й годі, насправді ж був сповнений глибокого значення, незбагненного для білих, і міг накликати лихо на кожного, хто його діткнеться. Нарешті він випростався, одною рукою, мов спис, вгатив лопату сторч у могильний горбик — аж держак її затремтів — і пішов геть, і не зупинився навіть тоді, коли з ріденького гуртка його родичів, приятелів та кількох старих людей, що знали його і його покійну дружину з пелюшок, виступила бабуся і схопила його за руку вище ліктя. Це була його тітка. Вона його виростила. Він зовсім не пам’ятав батька й матері.