Та ось він узявся рукою за хвіртку — і йому раптом здалося, ніби за нею пустка. Хата, власне, ніколи йому не належала, однак тепер навіть думка про нові дошки, лутки, гонту, грубу, плиту і ліжко не могла його змусити забути про це, тож він став у прочиненій хвіртці й голосно, ніби прокинувся раптом бозна-де, зовсім не там, де ліг спати, промовив:
— А чо я, власне, тут?
Він ступив на подвір’я. І тоді побачив собаку. Він геть забув про нього. Пригадав, що з учорашнього досвітку, коли той почав вити, більш не бачив його і не чув; тепер же здоровенний собацюра, гончак із несподіваною для цих країв домішкою англійського дога (через місяць після вінчання він сказав Менні: «Тобі тра завести великого пса. Я буваю тут тіки один день на тиждень, а решту днів ти сидиш дома сама як палець»), вийшов з-під ганку і рушив до нього, не бігцем, а ніби пливучи крізь темряву, легко став біля його ноги і, звівши голову до його пучок, німотно видивлявся на хату; і тоді, так ніби все залежало, власне, від собаки, що стеріг без нього домівку й тільки тепер покинув свій пост, порожня коробка з дощок та гонти набула чітких обрисів, наповнилась, і якусь хвилю він гадав, що нізащо не зайде всередину.
— Але мені тра попоїсти, — сказав він. — Нам обом тра, — додав, ідучи вперед, хоча собака не рушав з місця, поки він не обернувся і не почав сипати чортами. — Сюди, — гукнув він. — Чо ти боїшся? Вона любила тебе теж, незгірш від мене.
Вони вдвох піднялися сходами на ганок і зайшли до хати — в сповнену присмерку кімнату, де всі шість останніх місяців раптом ніби убгалися, втислись в одну мить, так її заповнивши, аж не стало чим дихати; вони тислися, тіснились круг вогнища, перед яким він бачив її давніше, іще перше, ніж стягнувся на плиту, тієї хвилини, коли пройшовши чотири милі від тартака, ставав на порозі світлиці, — обрис її вузької спини та стегон (вона сидить навпочіпки), вузьку руку з розчепіреними пальцями, що затуляє обличчя від вогню, і другу, зі сковородою… круг вогнища, полум’я якого вмерло вчора на світанні, обернувшись на купку сухого летючого попелу; він зупинився, і груди його високо й рівно здіймалися в останньому вмирущому світлі вечірньої заграви, а серце билося сильно й невгамовно, все в тому самому ритмі, який не пришвидшувався навіть тоді, коли він чимчикував по лісовому та польовому бездоріжжю, і не сповільнився тепер, коли він стояв без руху в тихій присмерковій кімнаті.
Потім собака пішов од нього. Ще мить тому злегка притискався до його боку — і ось уже відпливав, стукаючи й дряпаючи пазурами по дерев’яній підлозі, і він подумав, що це втеча. Але відразу ж за порогом собака став, і тепер йому було видно, як той виє, задерши вгору голову, а тоді він побачив і її. Вона стояла на кухонних дверях і дивилась на нього. Він не зворухнувся. Мовчав, затаївши дух, боячись, як би не зрадив голос, коли він озветься, й силкуючися зберегти обличчя нерухомим, щоб не сполохати її.
— Менні, — подав він урешті голос. — Усе гаразд. Я не боюся.
Він повільно, ще навіть не підносячи руки, ступнув до неї і зупинився. Потім ступив ще один крок. Але цього разу, тільки-но він ворухнувся, її постать почала танути. Він одразу ж став, завмер із затамованим подихом, бажаючи побачити, що вона також затримається. Але вона не затрималася. Вона танула на очах, відходила.