— Стривай, — попросив він таким — ласкавим голосом, яким ще не звертався до жодної жінки. — Тоді дозволь і мені піти з тобою, золотко.
Але вона відходила. Йшла тепер швидко, і він відчував, як їх розділяє, мов глухий мур, сама його сила, що дозволяла йому вергати колоди, затяжкі й для двох, і його кров, кістки та м’язи, надто міцні та незламні, щоб бути зім’ятими життям, і переконався навіч, яка невичерпна в ньому — навіть при наглому, нестерпно болісному зіткненні зі смертю, не так живучість його молодого чоловічого тіла, як притаманна цьому тілу воля до життя.
Потім її не стало. Через двері, де вона щойно стояла, він пройшов на кухню, до плити. Лампи не засвітив. Міг обійтися і без світла. Він сам ставив цю плиту й обладнував судник, отож міг навпомацки взяти дві тарілки й ополоником, із холодного горщика на холодній плиті, накласти в них страви, принесеної вчора тіткою і вже початої ним, хоч коли і що саме він їв, йому було не в пам’ятку, а потім він одніс тарілки на голий, вишаруваний стіл під єдиним у кухні підсліпуватим віконечком, присунув до столика два стільці, сів і озвався й цього разу лиш тоді, коли відчув, що його не зрадить голос.
— Ходи сюди, — буркнув він. — Ходи повечеряєш. Я не попущу, щоб… — і урвав, дивлячись у свою тарілку й дихаючи так, що аж груди ходили ходором.
Нарешті він опанував себе і, посидівши півхвилини нерухомо, підніс до рота ложку холодного, в’язкого гороху. Проте застигла горохова грудка відскочила, мов жива, ледь доторкнувшись до його губів. Навіть не зігріта жаром його вуст, вона розбилася на тарілці, туди ж брязнула й ложка; він звівся, з гуркотом відсовуючи стілець від столу, відчуваючи, як лицеві м’язи самі відкривають йому рота, відводячи вгору верхню щелепу. Та новим зусиллям він здушив у собі крик і знов опанував себе, хутко зішкріб горох зі своєї тарілки в другу, виніс ту другу тарілку через світлицю та ганок на східці, поставив на найнижчій приступці й рушив до хвіртки.
Пса не було видно, та щойно він пройшов півмилі, як той наздогнав його. Місяць уже зійшов, і по землі пливли їхні тіні — потяті й порозбивані на скалки між дерев і навскісні, довгі, незаймані на схилах пагорбів — на пасовищі чи на старих покинутих полях, причім чоловік, чия шпарка хода, певно, зрівнялася б на цій місцевості з риссю коня, звертав щоразу, як десь перед очима зблискував далекий хатній вогник, а собака біг біля самої його ноги, біг, поки їхні тіні, скорочуючись у міру того, як місяць заточував у небі криву, не стали такі куці, що вони вже наступали на них, і поки не зник вогник останньої лампи, а тіні знов почали видовжуватися, тільки вже по другу руку; собака тримався поряд з людиною навіть тоді, коли в неї з-під ніг вихопився кріль, а пізніше, як засіріло, лежав біля розпростертого тіла заснулого хазяїна, біля його грудей, що натужно здіймалися й опускались із гучним горловим хрипом, схожим навіть не на болісні зойки, а на хекання під час затяжної бійки навкулачки.
На тартаку він не застав нікого, крім літнього кочегара, що обернувся від стосу дерева і безмовно дивився, як він наближається порубом, ступаючи так широко, ніби намірявся пройти не тільки через казанну, а й крізь сам казан (а то навіть над казаном), — його комбінезон, ще вчора чистісінький, сьогодні був заболочений, у плямах, по коліна забрьоханий у росі, кашкет, збитий, як завжди, набакир, — немилосердно перекривлений, погляд запалених очей — гострий, напружений.
— Де твоя посудина? — спитав він.
І, не давши кочегарові розтулити рота, поминув його і зняв із гвіздка на стовпці емальоване відерце.
— Я візьму тіки перепічку, — кинув він.
— Їж усе, — сказав кочегар. — Я візьму собі пообідати в інших. А тоді йди додому спати. Щось не подобається мені твій вигляд.
— Я прийшов сюди не на те, щоб хизуватися своїм виглядом, — відрубав він.
Потім сів під стовпом і, поставивши відкрите відерце між колін, обіруч запихав у рот їжу, глитаючи її, як голодний вовк: знов той самий зимний, аж крижаний горох, стегенце вчорашнього — недільного — курчати, кілька нерівних шматків почеревини, засмаженої сьогодні вранці, перепічка завбільшки з дитячу шапочку, ніяка, прісна. Тим часом почали сходитися робітники бригади, і до казанної долинули їхні голоси та шамотня; трохи перегодом на поруб в’їхав верхи білий майстер. Отож він відставив набік спорожнілу посудину і встав, не підводячи очей, ні на кого не дивлячись, а тоді підійшов до струмка, ліг ницьма і схилився обличчям до води, втягуючи її в себе з силою, глибоко, судомно, так само, як хропів уночі, як учора смерком, стоячи в порожній хаті, пробував перевести дух.