Та жоден робітник не ворухнувся. І враз — він навіть не набирався духу для надлюдського зусилля — колода ніби самохіть шугнула над його головою назад і, перекидаючись, зі стуком і грюком покотилася вниз по спуску; а він повернувся, одним сягнистим кроком переступив напрямні рейки й, минаючи товаришів, що давали йому дорогу, пішов через поруб до лісу, хоч майстер гукав йому навздогін:
— Гонивітре! — І знову: — Гей, Гонивітре!
На заході сонця, пройшовши чотири милі, він із собакою дістався до плавнів, над річкою, і перед його очима постала картина: ще один поруб, де ледве вистачило б місця для хатини на одну кімнату, і на ньому халупа, така собі напівдощата, напівбрезентова буда, а на її дверях, біля прихиленого до одвірка дробовика, — непоголений білий, що дивився, як він наближається з простягненою рукою, з чотирма срібними доларами на долоні.
— Мені бутель, — попросив він.
— Бутель? — перепитав білий. — А може, півкварти? Сьогодні понеділок. Залишилось із тижневої платні?
— Навідкладав, — буркнув він. — Чом же не бачу бутля?
Він чекав з начебто неуважним виглядом, часто кліпаючи налитими кров’ю очима, ледь відкинувши назад свою високо посаджену голову, потім повернувся був іти, — бутель він уже тримав при нозі, впіймавши його середнім пальцем за вушко, — коли білий глянув йому спильна в очі, ніби оце побачив їх уперше, — в очі, сповнені вранці тільки лихоманкової напруги, а тепер мовби сліпі, невидющі, очі зовсім без білків.
— Ні, — сказав білий. — Давай-но сюди бутля. Тобі ще галона бракувало. Я наллю тобі тільки півкварти, атож, півкварти. І зараз же забирайся звідси, і щоб ноги твоєї тут більше не було. Не потикайся сюди, доки…
Білий схопився за бутель, але він рвучким, рухом сховав посудину за спину і так махнув вільною рукою, що вдарив того в груди.
— Вважайте, білі, — остеріг він. — Бутель мій. Я вам заплатив.
Білий вибухнув лайкою.
— Ні, не заплатив. Ось тобі твої гроші. Постав бутель, чорний.
— Бутель мій, — правив він тихо, навіть лагідно, зі спокійним обличчям, хоч його червоні очі не переставали часто кліпати. — Я заплатив.
Повернувшися спиною до білого, а заразом і до дробовика, він подався порубом назад до стежки, де на нього чекав пес, щоб знову йти поряд з ним. Вони швидко рушили далі між суцільними стінами сивуватого очерету, від якого в сутінках було ніби видніше, і тут він знову відчув задуху, мов тоді, коли на нього стали тиснути стіни власної оселі. Та цього разу, замість тікати, він зупинився, підніс бутель, витяг затичку з кукурудзяного качана і випив без утіхи, без охоти скаженого, гіркущого перваку, холодного, як розтоплений лід, а потім опустив бутля і перевів дух.
— Ха! — вигукнув він. — Отак добре. А тепер виходь супроти мене, костомахо. Виходь. Тепер я маю камінь на твою косу.
Місяць нарешті прорвався вгору крізь задушливу пітьму, засяяв як і минулої ночі, і тепер від чоловіка косо падала довга тінь із силуетом піднесеного бутля, коли він знову пив, а тоді якусь, часину тримав бутля перед себе, віддихувався, втягуючи у горлянку сріблясте повітря, і примовляв до бутля:
— Ну ж бо, виходь. Завше ти хвалишся, буцімто дужча від мене. Ну ж бо виходь. Докажи свого.
Він знову приклався до бутля, ковтаючи холодну, позбавлену смаку й міцності рідину, яка, проте, коли він одірвався від шийки, розійшлася по жилах, запекла холодним вогнем, змушуючи груди дихати хоч і надсадно, але рівно й глибоко, аж доки вони почали ходити зовсім вільно, як вільно йшов, рухався він сам, розтинаючи грудьми сріблясту пругку стіну повітря. Отож тепер усе було гаразд, і він сягнисто прошкував далі, і його тінь та тінь собаки, що дріботів поряд, пливли швидко, мов тіні двох хмарин по узбіччю пагорба; та ось він побачив, як під гору через силу дряпається кощава постать тітчиного чоловіка, і його довга пласка тінь, над якою знову вирізнявся обрис піднесеного бутля, знерухоміла, косо лягаючи через схил.
— На тартаку мені сказали, що ти пішов, — мовив старий. — Я знав, де тебе шукати. Іди додому, сину. Повітря тобі не поможе.
— Вже помогло, — заперечив він. — Я вже все’ дно, що вдома. Гадюче жало, трутизна тепер мені не страшні.
— Тоді хоч зайди до неї. Покажись їй на очі… Про більше вона не просить: тільки покажись їй на очі… — Тут старий побачив, що він уже рушає, і загукав — Зажди! Зажди!
— Не затримуйте мене, не тра, — кинув він у сріблясте повітря, розтинаючи грудьми пругку сріблястість, що обтікала його майже так само швидко, як обтікала б коня на повному гоні. Слабкий, кволий поклик загубився в нічному безмірі, в роздоллі миль, подоланих двома тінями, його та собаки, в глибокому, могутньому диханні його грудей, вільному, як це повітря, бо тепер йому було добре.