Пізніше Фолкнер так прокоментував цей епізод: «Його слова про «тисячу або дві тисячі років» породив розпач. Усе життя він був свідком нетерпимого становища і розумів доконечну потребу його змінити… Мені здається, він помічав, як і кожен інший, що такий стан нестерпний, що кожен край доходить до такого моменту, вирішального в його історії, що, коли йому судилося вижити, він повинен усунути внутрішні конфлікти, спричинені людською кривдою, докорінною несправедливістю».
Можна по-різному ставитись до Айка Маккасліна, до його своєрідної «втечі від дійсності». Але безперечно повчальним залишається те, що жив він під знаком гуманістичного морального імперативу, що керувався він таким безнадійно, здавалося б, старосвітським поняттям, як сумління. Адже в житті кожної людини — і у великому, і в малому — бувають періоди, коли треба знаходити опору тільки в собі самій, коли самотужки треба вибирати між добром і злом. Це як у заповіті Гіппократа: можеш допомогти людині — обов’язково допоможи, а не можеш — відійди, але ні в якому разі не пошкодь.
Морально-етичний світогляд Айка Маккасліна, критична переоцінка ним минулого свого краю в єдиному комплексі взаємозв’язків людей з людьми і з природою при всій обмеженості практичних висновків з цих поглядів не можуть не підносити його над більшістю білих мешканців Фолкнерової Йокнапатофи, хоч, звичайно, нема підстав і надміру ним захоплюватись. Слушно сказав Фолкнер з цієї нагоди: «Завжди знаходяться люди, неспроможні розв’язати певні проблеми, дати їм раду. Мені здається, існують три категорії людей; перша каже: це гидке, не хочу мати з цим нічого спільного, краще вже вмерти; друга твердить: це зіпсуте, я не люблю цього і нічого не можу з цим подіяти, не братиму в цьому участі, сховаюсь у печері або видеруся на стовпа й пересиджу там. Третя каже: це смердить, я повинен щось із цим зробити. Айк Маккаслін належить до отієї другої категорії. Він каже: це зле, і я відступаюсь від нього. А нам треба людей, які скажуть: це зле, і я маю щось із ним зробити, я зміню його». Бо таки й справді: кого не обходить свобода, того не обминає рабство.
Навряд чи належать до людей цієї бажаної третьої категорії і білі герої останнього оповідання «Зійди, Мойсею». Окружний прокурор Стівенс та газетяр Вілмот — представники нового, ліберальнішого покоління південців, які зорганізували перевезення на батьківщину останків убивці-негра, — це всього лише ясний проблиск у хмарному небі задавнених і таких живущих кривд та упереджень.
Засуджений на страту Семюел Бічем з цього оповідання в химерній уяві його старенької бабці асоціюється з біблійним образом Веніаміна, відданого в заложники єгипетському фараонові, а сама назва оповідання, як і всієї книги у Фолкнера (слова-звертання — з негритянського спірічуелзу — до Мойсея, напівлегендарного визволителя стародавніх ізраїльтян з єгипетського полону), має символізувати нездійснену мрію колишніх рабів про визволення з лабет невільництва. Але ті лабета не тільки негрів обсновують. Семюел Бічем — троюрідний брат молодої жінки-мулатки з «Дельти восени», і обоє вони безталанні: їй не привела доля одружитися з тим, кого вона покохала; йому судився електричний стілець. Покараний «безсинівством» і Керадерс Едмондс. Прокляття й далі тяжить над нащадками Юніс, над усім Півднем.
Почавшись із травестійно-комічного епізоду, книга Фолкнера завершилась як соціально-масштабний твір, де з великою художньо переконливою силою викрито як антигуманістичну ідею володіння людини людиною, так і антиекологічну ідею приватної власності на землю. Проблеми, що постали в дальшому чи ближчому минулому, підносяться таким чином до кардинальних проблем сучасності. Приватновласницьке суспільство виявляється неспроможним перед лицем історії та природи.
І ще один, людинознавчий урок цієї книги. «Немає ніякого «було», існує тільки «є», — сказав якось Фолкнер. — Якби існувало «було», ми не знали б ні горя, ні страждання». Такі думки часто виголошують і Фолкнерові герої. Той же Стівенс каже в «Реквіємі по черниці»: «Минуле ніколи не буває мертве. Воно навіть і не минуще». Або ось Квентін Компсон в «Авесаломе, Авесаломе!»: «Можливо, нічого такого нема, щоб раз воно сталось і вже скінчилося. Можливо, ніщо не трапляється за раз, але, як брижі по воді, розходиться все далі й далі». В тому й полягає глибинний сенс Фолкнерового поняття «неперервного часу», що минуле постійно живе в теперішньому, в пам’яті, в переживаннях, комплексах і трагедіях усе нових поколінь. Моральної гідності набуває людина тільки тоді, коли визнає тягар моральних вимог, накладуваних минулим, і відповідно до цього будує своє життя. Історія, за Фолкнером, це безперервне й неуникненне пояснення теперішнього. Ця ідея лежить в основі книги «Домашнє вогнище», як, у кінцевому рахунку, і всієї Фолкнерової творчості. Дуже добре висловив цю думку дідусь головного героя з уже відомого українському читачеві роману «Крадії»: «Порядна людина ніколи не забуває свого минулого. Вона дивиться життю просто в вічі. Порядна людина завжди відповідає за свої вчинки і бере на себе тягар їх наслідків, навіть коли вона не викликала цих вчинків, а тільки мовчки пристала на них і не сказала «ні», хоч і знала, що повинна була так зробити».