Выбрать главу

Дружина знов пройшла повз нього в їдальню. Він знову підібгав ноги і підвищив голос:

— Отож ми з Мейдью поїхали туди. Поїхали, ні на що не сподіваючись: ми були певні, що він устиг ще до схід сонця опинитися щонайближче за Джексоном у штаті Теннессі, а ще ми знали, що найпростіший спосіб знайти його — це йти по слідах Бердсонгів. Певна річ, якби ті його знайшли, від нього не залишилося б нічого, що варто було б привозити до міста, але справу було б закрито. Одне слово, ми заглянули в його хату чисто випадково, вже й не пригадую, чого ми тудою проїздили, але проїздили, і дивимося — аж він там. І що ж, він сидить за замкненими дверима з розкритою бритвою на одному коліні та з набитим дробовиком на другому? Ба ні! Він спить. Великий горщок з-під виїденого дощенту гороху стоїть на плиті, а він спить за хатою на самому осонні, сховавши голову в холодку під рогом ганку, а з-під задніх дверей виє, аж заходиться пес, схожий на суміш ведмедя з безрогим шотландським биком. Тоді ми будимо його, а він сідає та й каже: «Гаразд, білі. Це моя робота. Тільки не замикайте мене». Мейдью йому на те: «Родичі містера Бердсонга теж не збираються тебе замикати. Чого-чого, а свіжого повітря тобі не бракуватиме, коли опинишся в їхніх лабетах». А він своєї: «Це моя робота. Тільки не замикайте мене». І радить нам, указує шерифові, щоб його не замикали, мовляв, хоч це і його робота й справа, звісно, кепська, але зараз йому не з руки лишатися без свіжого повітря. Кінець кінцем ми вкинули його в машину, коли де з’являється стара… його мати, чи тітка, чи щось таке… хекає, біжить до нас собачою риссю і хоче їхати з нами, і тоді Мейдью пробує їй розтлумачити, що з нею буде, якщо Бердсонгові родичі запопадуть нас, перше ніж ми замкнемо його, та вона затялася їхати, і врешті Мейдью вирішує, що її присутність в автомобілі може стати наїм у пригоді, коли Бердсонги таки переймуть нас, бо як-не-як це напад на поліцію, а на таке не можна дивитися крізь пальці, навіть якщо завдяки Бердсонгам Мейдью здобув більшість голосів торік улітку.

Отож ми і її привезли, до міста, до в’язниці, звичайно, і коли передали чорнопикого Кетчемові, а той забрав його нагору, стара пішла з ними теж, пішла аж у камеру, мовивши Кетчемові: «Я хтіла зробити з нього людину. Він був путній хлопець. До цього випадку зроду ні з ким не бився. Він одстраждає за те, що вчинив. Але не попустіть, щоби білі забрали його». На що Кетчем відповів; «Думали б із ним про це раніш, іще до того, як йому заманулося голити білих без мила». Тож він замкнув їх обох в одній камері, бо вважав, як і Мейдью, що її присутність там могла б у разі чого остудити хлопців з роду Бердсонгів, а ще на той випадок, якби йому трапилось балотуватися на пост шерифа чи якийсь інший по закінченні терміну повноважень Мейдью. Відтак він спустився вниз, а трохи перегодом вернулася з роботи кайданна команда, отож він замкнув її в одиночній камері й думав, що хоч на час позбувся клопоту, коли це почув якийсь лемент, не виття, а саме лемент, у якому, одначе, не вловлювалося жодного слова. Тоді він схопив пістолет і знову кинувся нагору до одиночної камери з кайданниками, і побачив крізь грати, що в іншій камері стара забилася в куток, а той чорнопикий оддирає зі шворнями від підлоги залізні нари, стає посеред камери, тримаючи їх, мов дитячу люльку, над головою, і репетує, а тоді каже старій: «Не бійся, я тебе не скривджу» і жбурляє нари в стіну, далі підступає до замкнених дверей, хапається за сталеві грати, вириває двері зі стіни, з цеглою, завісами і всім чисто, виходить із камери, несучи двері над головою, ніби віконну сітку, й кричить, як на пуп: «Ось тепер мені добре. Ось тепер добре. Не бійтесь, я не втечу».

Певна річ, Кетчем міг застрелити його на місці, але подумав собі, як опісля мені сказав, що коли вже порушувати закон, то право першості щодо чорнопикого має належати Бердсонгам. І Кетчем не вистрілив. Натомість ускочив у камеру до кайданників, бо при його наближенні вони були позадкували від сталевих дверей, став за їхніми спинами й загорлав: «Ловіть його. Валіть його додолу!» Але чорнопикі теж воліли триматися позаду, і тоді він, вибравши місце, почав гамселити їх колодочкою пістолета, а тих, кого не діставав рукою, копати ногами, аж поки вони не погналися за ним. І, за словами Кетчема, цей чорнопикий добру хвилину поривав кожного, хто підходив, і шпурляв через увесь коридор, мов ганчір’яну ляльку, приказуючи: «Не бійтесь, я не втечу. Не бійтесь, я не втечу», — поки нарешті вони його збороли, — і на підлозі вже вирувала лиш одна велика купа чорних тіл, голів, рук і ніг, та навіть тоді, казав Кетчем, час від часу котрийсь із чорнопиких злітав у повітря і летів через увесь коридор з розчепіреними руками й ногами, як летюча білка, і з баньками, як автомобільні фари, але наостанку вони таки притисли його, і тоді прискочив Кетчем і давай стягувати чорнопиких, коли глядь! — аж він лежить насподі під цілою горою кайданників і сміється, а сльози, великі-превеликі, мов скляні кульки, біжать по його обличчю, поза вухами, і плюскають на підлогу, достоту як би хто кидав пташині яйця, — сміється-сміється та й каже: «Мабуть, мені просто несила втекти від своїх думок. Несила втекти від своїх думок». Ну що ти на це скажеш.?