— Я хочу піти звідси, — повторив він. — Відпусти мене.
— Гаразд, — спокійно сказав Маккаслін. — Звичайно. Я домовлюся з майором Де Спейном. І ти скоро думаєш перебиратися?
— Зразу, — відповів Сем.
Він вийшов. І це було все.
Хлопець мав тоді дев’ять років, і для нього було цілком природним, що ніхто, навіть Маккаслін, не спробував затримати Сема якимись там аргументами. Бувши вже дев’ятирічним хлопцем, він чудово розумів, що Сем може тепер без ніякого жалю покинути і його, і їхні спільні дні й ночі у лісі. Адже вони обидва добре знали, що ця розлука не тільки тимчасова, але й доконечна, що цього потребує його змужніння, щоб він доріс до того, чому колись має присвятити своє життя, як із самого малку вчив його Сем. Вони залагодили це ще торік улітку одного вечора, коли прислухалися, як гончаки заганяють лиса назад у струмкову долину, хоч хлопець тільки зараз уловив у тій розмові під високими, гострими зорями серпня натяк, призвістку цієї от сьогоднішньої події.
— Я вже навчив тебе всього про лови в цих освоєних місцях, — казав він. — Полюєш ти незгірше від мене. Ти вже можеш їхати до Великої Улоговини по ведмедя й оленя. По мисливське м’ясо, — додав він. — Через рік тобі мине десять. Ти вже писатимеш свій вік двома знаками, а там і не зоглядишся, як станеш дорослим. Твій тато — (Сем завжди Маккасліна називав хлопцевим батьком, ще до сирітства малого встановивши зв’язок поміж ними двома не як між опікованим і опікуном, кревняком, старшим чи головою роду, а як буває між дитям і чоловіком, який започаткував його буття тілесне й духовне), — твій тато обіцяв, що тоді візьме тебе з собою.
Отож хлопець розумів, чому Сем відходить. Тільки ж — чому саме у березні, за півроку до мисливського сезону?
— Якщо Джобейкер і справді помер, — дивувався хлопець, — і у Сема нікого близького не лишилось, крім нас, то чого він хоче вибратись у Велику Улоговину неодмінно тепер, за шість місяців до того, як ми туди приїдемо?
— А може, йому якраз цього й треба, — відказував Маккаслін. — Може, йому треба трохи відпочити від тебе.
Але ці слова — то нічого. Маккаслін та інші дорослі часто говорили, аби тільки щось сказати, як от і Сем, коли заявив про свій намір перебратися до Великої Улоговини. Семові, мабуть, доведеться пробути там з півроку, бо інакше, — щоб тільки заглянути туди й зразу вернутись, — не варто б і заходу. А він — Сем же сам сказав йому — про полювання в цих освоєних місцях знав уже все, що Сем чи й хто-будь інший міг його навчити. Тож із цим усе буде гаразд. Невдовзі літо, потім погожі дні після перших приморозків, потім холода, і він уже їхатиме у фургоні поруч з Маккасліном, а тоді настане мить, і він уполює ту дичину, що зробить його справжнім мисливцем, дорослим, і повернеться додому разом з Семом, і вже остаточно відійдуть у минуле дитинні лови на кроликів та опосумів. А він як рівний сяде у мисливському гурті перед зимовим каміном і поведе мову про полювання давні та прийдешні, як то серед мисливців водиться.
Отак Сем відійшов. Подався пішки, з усіма своїми пожитками на плечах. Він не схотів ні возом їхати, ані верхи на мулі, як пропонував Маккаслін. Ніхто й не бачив, коли він вибрався. Просто одного ранку його не стало, і хатина, в якій ніколи не було аж надто речей, лишилася порожня й гола, а кузня, в якій і раніше не робилося багато роботи, стала зовсім безчинною. Потім нарешті почався листопад, і тепер хлопець уже був одним з них — разом з Маккасліном та Джімом тітки Тенні вони вирушили до Джефферсона, де на них чекали майор Де Спейн, генерал Компсон, Волтер Юел, Бун і старий дядько Еш, куховар, з другим возом і бричкою, призначеною для хлопця, Маккасліна, генерала Компсона та майора Де Спейна.
Сем зустрів їх у таборі. Якщо він і зрадів їхній появі, то цього не показав. І якщо журився з їхнього від’їзду через півмісяця, то й цього не показав. Бо сам він з ними не вернувся назад. Повертався у ті обжиті, освоєні місця тільки хлопець, повертався самотній і одинокий, знову маючи перед собою одинадцять місяців дитинних забав з кроликами та всякою іншою дрібного звіриною, поки надійде нова нагода побувати тут, уже з цієї першої своєї короткої гостини виносячи незабутнє враження від пущі — не відчуття небезпеки чи якоїсь особливої ворожості, а чогось глибинного, велетенського, одухотвореного і нахмуреного, серед чого йому дозволено було вільно блукати, не зазнавши (невідь-чому) жодної кривди, хоч усе-таки він почував себе тут якимось малорослим і — допоки йому випаде вполювати достойну дичину, варту вполювання, — чужим.