І тільки така людина спроможна вистояти супроти всіх перепон минулого й сучасного і навіть перемогти, як заявив Фолкнер у своїй знаменитій стокгольмській промові при врученні йому Нобелівської премії (1950 р.).
Р. S., або про те, як читати Фолкнера. Як і всякого серйозного письменника, Фолкнера треба читати уважно, тільки вдвічі уважніш. Увесь монументальний йокнапатофський суперцикл Фолкнера побудовано за принципом саги — розгортання життя в його нескінченному русі, коли сюжетна заокругленість зовсім не обов’язкова в кожному даному творі. Кожна чергова книга цієї саги наче фрагмент єдиної величезної картини, що її загальної концепції автор ніколи не випускає з уваги. Майже в кожному творі він до читача ставиться, як до йокнапатофця, вважаючи, що якісь деталі характерів чи колізій йому вже відомі і що нова інформація тільки доповнить наявну в інших творах (можливо, навіть іще й не написаних). Це означає, що найоптимальніший варіант сприймання кожного Фолкнерового роману — в широкому контексті, на тлі всієї саги.
Неабияке значення має й те, що, створювана протягом тривалого часу, ця сага ввібрала в себе й еволюцію поглядів автора на світ, і на людей і на своїх персонажів. У процесі творення змінювалися задуми його, уточнювався соціальний, історичний, психологічний антураж тощо. Перекомпоновуючи попередньо написані оповідання в єдину, близьку до романної цілість «Домашнього вогнища», Фолкнер при потребі істотно переробляв їх, даючи героям нові характеристики, припасовуючи деталі, узгоджуючи фактичні дані. Показовий у цьому відношенні IV розділ «Ведмедя», що є ніби верхів’ям, з якого виднішою стає суть подій минулих і подальших: цей розділ писався на завершальному етапі створення книги, коли у Фолкнера остаточно викристалізувалась головна її ідея (отож і читання цієї книги годилося б починати з IV розділу «Ведмедя», лише потім звертаючись до її початку). Але всіх розбіжностей — і поважніших, і дрібничкових — автор так і не зняв. Що ж, широченною уявою охоплюючи життя в його багатогранних вимірах пристрастей і борінь, він не дуже був вибачливий і уважний до наших з вами клопотів при читанні його творів. Але даруймо йому цю людську слабину і будьмо вдячні за велику духовну насолоду, яку дає нам доторк до справді ваговитого й неубутнього, такого людяного мистецтва Фолкнерового художнього слова.
Ростислав Доценко
Домашнє вогнище
Няньці Кароліні Барр Міссісіпі (1840–1940), яка народилася в рабстві й була щиро й безмежно віддана моїй родині і опромінила моє дитинство незмірною відданістю й любов'ю
Було колись
Історія ця така давня, що причетним до неї, та й то не як її учасник, а як малолітній свідок, був навіть не сам Айзек Маккаслін, він же «дядько Айк», — удівець, який половині округи доводився дядьком і жодній душі не доводився батьком, який уже розміняв восьмий десяток і був ближче до дев’ятого, ніж признавався, — а його старший родич Маккаслін Едмондс, онук сестри Айзекового батька і, хоч і по жіночій лінії, а проте, спадкоємець і своєю чергою спадкодавець того, що, на думку багатьох як за тодішніх, так і за теперішніх часів, мало належати Айзекові, оскільки то на його прізвище виписано перший покупний лист на цю землю після того, як її відступили індіанці, і то його ім’я ще й досі подибується там серед потомків невільників його діда. Але Айзек був іншої думки: вже двадцять років як повдовілий, він, коли й мав у своєму житті яку власність, — не рахуючи того, що міг одягти на себе й перенести за раз у руках та кишенях, — то це вузьку залізну розкладачку з заяложеним благеньким матрацом, потрібну йому, коли він виїздив у лісовий табір полювати на оленів та ведмедів, чи рибалити, чи просто з любові до лісу; жодної нерухомості він ніколи не посідав ані прагнув посідати, бо земля нічия, вона належить усім, як світло, повітря і погода; жив Айзек у Джефферсоні, все в тому самому скромному дерев’яному будиночку, і хоч то був весільний подарунок його тестя і пізніше дружина на смертній постелі заповіла йому той будиночок, а він удав, ніби мовчки згоджується прийняти відписане, щоб збадьорити її, дати їй відійти у мирі, — незважаючи на все те, він зовсім не вважав той будиночок за свій власний, незалежно від волі вмирущої, духівниці, права на відумерщину чи ще там чогось, і коли й зберігав його, то тільки для жінчиної сестри та її дітей, що жили з ним із часу його вдівства, сам задовольняючись однією кімнатою так само, як за життя дружини, і так само, як дружина за свого життя або та своячка і кожне з її дітей до кінця його життя і опісля.