Вони нашвидку поснідали. Поки бігли до загороди по коней, дядько Ферт почепив краватку. Якщо він і носив коли краватку, то тільки через Терла, й востаннє витягав її з шухляди отої торішньої літньої ночі, коли дядько Кумпан збудив їх криком: «Вилазьте з ліжка, та живо, сто чортів!» Дядько Кумпан взагалі не мав краватки; як казав дядько Ферт, він не зважився б носити її навіть у такій стороні, як їхня, де дами, дякувати богу, трапляються так збіса рідко, що можна було цілими днями їхати верхи навпростець, не маючи потреби давати гаку, щоб не наткнутися на котрусь із них. Бабуся Каса (сестра дядьків Ферта та Кумпана й вихователька Каса по смерті його матері; звідси його ім’я Маккаслін — Керазерс Маккаслін Едмондс) зауважила якось, що для обох дядьків краватка не що інше, як ще один спосіб утерти носа тим, хто править, ніби вони й на вигляд — викапані близнюки, бо обидва навіть у шістдесят ладні були чубитися з усяким, хто скаже, що не розрізняє їх. Касів батько відповідав на те, що хто бодай раз грав у покер з дядьком Кумпаном, уже ніколи не сплутає його з дядьком Фертом чи будь-ким іншим.
Джонас чекав з двома осідланими кіньми. Дядько Ферт, навіть сідаючи на коня, аж ніяк не скидався на шістдесятирічного — сам сухорлявий і спритний, мов кіт, з коротко підстриженим сивим волоссям на круглій голові, з твердим поглядом сірих очиць, з білою щетиною на щелепі; кінь уже рушав, уже біг риссю крізь відчинену хвіртку, коли він устромив ногу в стремено й скочив у сідло. Кас і собі виліз на поні, виліз, перше ніж Джонас устиг його підсадити, й ударами п’ят погнав коника різким частим чвалом за дядьком Фертом до хвіртки, аж ураз біля неї виріс дядько Кумпан (Кас навіть не зауважив, як той опинився там) і вхопив коня за вудило.
— Приглядай за ним, — мовив дядько Кумпан. — Приглядай за Тіофілесом. Тільки-но помітиш, що пахне смаленим, повертай коня назад і жени чимдуж по мене. Чув?
— Атож, сер, — відказав Кас. — А тепер пустіть мене. А то я не злапаю навіть дядька Ферта, не те що Терла.
Дядько Ферт їхав на Чорному Джоні: якби вони запримітили Терла бодай за милю від воріт містера Гюберта, Чорний Джон наздогнав би його за дві хвилини. Виїхавши на розлогу рівнину, звідки до містера Гюберта лишалося милі зо три, вони, звичайно ж, угледіли за якусь милю перед собою Терла верхи на мулі Скелеті. Дядько Ферт, що скакав, припавши до гриви свого огира і, мов лиска, виставивши вперед круглу голівку на вузлуватій шиї, рвучко осадив коня.
— Ач, аж куди забіг, — прошепотів він. — Ти лишайся позаду, а то ще сполохаєш його, як тебе побачить. А я поїду через ліс навперейми, і ми застукаємо його коло броду.
Отож Кас почекав, поки дядько Ферт зник у лісі. І тільки тоді рушив уперед. А проте негр усе ж помітив його. Надто стрімко наблизився Кас — можливо, він боявся, що не встигне побачити, як утікач потрапить у засідку. І почалася гонитва — розкішнішої він ще зроду не бачив! Старий Скелет біг як ніколи, і Кас уперше відкрив, що Терл може на мулі посуватися ще швидше, ніж звичайно бігцем. Дядько Ферт гигикнув у лісі, й відразу ж розлігся тупіт, і з-за дерев у шаленому гоні, мов яструб, розплатаний над землею, вилетів Чорний Джон із дядьком Фертом, що переважився вперед аж до його вух, різко погукуючи, — достоту горобець на спині чорного яструба, — і перелетів поле, рівчак і ще одне поле; Кас теж помчав навскочки, тобто не зогледівся, як кобилка помчала сама, — й загорлав і собі. Адже Терл — чорний і мусив, щойно їх побачить, сплигнути з мула й тікати пішкура. Одначе Терл не зробив так; можливо, вже стільки разів давав драпака від дядька Ферта, що встиг принатуритися до способу, яким тікають білі. Здавалось, Томін Терл і старий Скелет сполучили свої природжені можливості: швидкість негритянського бігу з найпрудкішим чвалом, на який будь-коли спромагався старий мул, і цього було досить, щоб вони встигли до броду раніше за дядька Ферта. Бо коли Кас прискакав туди на поні, Чорний Джон, весь у милі, ледве одводив дух, а спішений дядько Ферт, щоб дати коневі відсапнути, водив його по колу під звуки ріжка, що сурмив на обід у Гюберта, за милю звідти.