— Швидше заносьте дитину сюди, будь ласка, — шепнув сторож, одчиняючи внутрішні двері церкви.
Маленький Поль, на взірець Гамлета, міг би спитати: «Куди? В могилу?» — так холодно й затхло було в тій церкві. Великий, різьблений амвон з аналоєм на ньому. Сумні ряди порожніх лав, що зникали в глибині під хорами; лав, що, піднімаючись чи не до самої стелі, губилися в тіні величезного, суворого органа; запорошені постілки й холодні камінні плити під ногами; жахітні приставні крісла в притворах і вогкий куток, де висів шнур від дзвона й валялися козла для трун, кілька заступів та кошів і один-два мотки моторошної на вигляд мотузки; а ще дивний, незвичайний, неприємний дух і мертвотне світло, що доповнювали загальну гармонію цього холодного й похмурого видовища.
— Там якраз тепер вінчання, сер, — сказав сторож, — але воно вже кінчається. Зайдіть тим часом сюди, до ризниці.
Перед тим як повернутись і провести їх у ризницю, він уклонився містерові Домбі, легкою посмішкою нагадавши, що він, сторож, добре пам’ятає, як мав за честь слугувати містерові, коли той ховав дружину, і сподівається, що відтоді його смуток уже минувся.
Вінчання, коли вони проходили повз вівтар, мало, як їм здалося, досить сумний вигляд. Молода була занадто стара, а молодий — занадто юний. Перестиглий красень з моноклем, що закривав йому порожню очну впадину, грав роль весільного батька, а решта присутніх дрижали з холоду. В ризниці курів коминок, і перевантажений роками та роботою клерк, що отримував мізерну платню, «роблячи пошуки», бігав вказівним пальцем по пергаментних сторінках велетенської реєстраційної книги (однієї з багатьох), виповненої записами про смерть. Над коминком висів план розташування склепів під церквою, і містер Чік, щоб піднести настрій товариства, почав читати вголос літературну його частину і здогадався спинитись лише тоді, як прочитав усе про могилу місіс Домбі.
Після нової холодної мовчанки, маленька ядушлива жінка, якій годилось би не в церкві служити, а вже лежати на цвинтарі, запросила їх до купелі.
Тут вони перечекали трохи, доки розписувались шлюбні свідки, а тим часом маленька ядушлива жінка кілька разів пройшлася між лавами, кахикаючи, наче морська свиня, — почасти через свою хворобу, а почасти, щоб весільна компанія не забула за неї.
Далі з глечиком теплої води прийшов той самий клерк (єдина тут особа з веселим обличчям, дарма що відав він похоронами) і, виливаючи воду в купіль, сказав щось про підігрівання, якого за даних обставин годі було добитись і мільйоном галонів окропу.
Ще далі, наче головний герой у казці про духів, «весь у білому», з’явився священик, — милий, добродушний на позір молодий вікарій, який явно побоювався немовлят, — побачивши його, Поль розітнув повітря плачем і не вгамувався, доки геть не почорнів на виду.
Але й після цієї знаменної події, що була зустрінута усіма з великим задоволенням, і до самого кінця церемонії під порталом лунав його голос — то слабшав, то сильнішав, то, притихнувши, знову вибухав невтішним жалем за учинені йому кривди. Це настільки відволікало увагу обох дам, що місіс Чік раз у раз розверталася до центрального притвору, щоб послати по те чи інше ядушливу жінку, а міс Токс одкрила молитовник на сторінці, де говорилося про порохову змову проти короля Якова і час до часу вставляла в богослужіння цитати з цього тексту.
Упродовж цілої процедури містер Домбі лишався тим же безстороннім джентльменом, яким був завжди, і, мабуть, не без його допомоги в церкві схолодніло настільки, що з рота вікарія бухала пара. Єдиний раз обличчя його трохи змінилося — тоді, як священик, дуже щиро й просто пояснюючи, як мають опікати дитину її хрещені батьки, випадково кинув оком на містера Чіка. Тут величний вигляд містера Домбі красномовно посвідчив, що він був би дуже радий заскочити його на цій опіці.
Мабуть, для містера Домбі було б краще, якби він менше думав про свою велич і більше — про походження та значення церемонії, в якій брав таку формальну, байдужу участь. Його пиха була на диво несумісна з історією обряду.
Коли все закінчилося, він знов подав руку міс Токс і провів її до ризниці, де повідомив священика, що був би дуже радий, якби той вшанував його своєю присутністю на обіді, але через прикрі родинні обставини мусить одмовитись од такої честі. Розписавшись у реєстраційній книзі, сплативши гербові мита, згадавши ядушливу жінку (кашель якої на той час набув нової сили), подякувавши оторожеві й не забувши за паламаря (який випадково опинився біля дверей, зацікавившись. станом погоди), містер Домбі з товариством посідали знову в карети і тим самим невеселим гуртом повернулись додому.
Там вони знайшли містера Пітта, що вернув носа від холодних страв, поданих у холодному блиску срібла й кришталів. Перед застіллям, що більше нагадувало поминальний обід, міс Токс подарувала своєму хрещеникові чашку, а містер Чік — ложку, виделку й ніж у футлярі Містер Домбі підніс міс Токс браслета, що її надзвичайно розчулило.
— Містере Джоне, — сказав містер Домбі, — сідайте будь ласка, кінець столу. Що там біля вас, містере Джоне?
— Холодна теляча полядвиця, сер, — відповів містер Чік, потираючи задубілі руки. — А що біля вас, сер?
— По-моєму, — відповів містер Домбі,— це телячий холодець, якщо не помиляюся. А ще, бачу, — холодні курчата, шинка… пиріжки… салат… омари. Чи не буде міс Токс ласкава випити трохи вина? Шампанського міс Токс!
Від усіх тих лагомин ломило зуби. Вино було таке жахливо холодне, що в міс Токс вихопився зойк болю, якого вона з великим трудом обернула у «Гм!». Телятину, певно, тримали в такій холодній коморі, що містерові Чіку після першого кусня закрижаніли кінцівки. Тільки містер Домбі тримався незворушно. Його можна було б вивісити на ярмарку в Росії, як шмат мороженого джентльменства.
Холод допік до живого навіть його сестру. Вона не пробувала ні підлещуватись, ні заводити світську розмову, тільки докладала всіх сил, показуючи, як їй тепло.
— Ну, сер, — наважився по довгій мовчанці містер Чік, наливаючи собі хересу, — з вашого дозволу, сер, я вип’ю за маленького Поля.
— Щасти йому, боже! — промовила міс Токс, сьорбнувши вина.
— Любий, маленький Домбі! — прошептала місіс Чік.
— Мій син, містере Джоне, — з суворою врочистістю мовив містер Домбі,— безперечно, був би дуже вдячний вам за вашу люб’язність, якби міг знати, яку честь ви йому робите. Свого часу, сподіваюся, він буде гідний прихильності своїх родичів та друзів у приватному житті, а також великої відповідальності нашого становища, покладеної на нього в житті громадському.
Тон, яким це було сказано, не передбачав відповіді, і містер Чік впав у меланхолійну мовчанку. Зате міс Токс, яка слухала містера Домбі, виявляючи не тільки посилену увагу, а й ще дужче схиливши голову, коли він скінчив, перехилилася через стіл і тихо сказала:
— Луїзо!
— Що, дорога моя? — озвалася місіс Чік.
— Великої відповідальності нашого становища… я забула слово.
— Покладеного на нього…
— Вибачте, моє серденько. Здається, не так. Було багато плавніше, добірніше. «Прихильності своїх родичів і друзів у приватному житті, а також великої відповідальності нашого становища, покладе… покладеної на нього? В житті громадському?»
— Правильно: покладеної на нього, — ствердила місіс Чік.
Міс Токс, тріумфуючи, сплеснула своїми ніжними ручками і додала, закотивши очі: «Оце красномовство!»
Тим часом містер Домбі велів був покликати Річардс, що якраз увійшла, вклонившись, але сама, без хлопчика, — натомившися зранку, Поль заснув. Запропонувавши своїй підданій келих вина, містер Домбі звернувся до неї з такими словами (міс Токс заздалегідь нахилила голову й зробила інші потрібні приготування, щоб закарбувати їх у пам’яті):
— Протягом шести місяців — чи десь коло того, — що ви живете в цьому домі, Річардс, ви сумлінно виконували свої обов’язки. Бажаючи приурочити до цієї нагоди якусь маленьку послугу для вас, я міркував, яким чином най краще здійснити це бажання і радився з моєю сестрою, місіс…
— Чік, — підказав джентльмен, якому належало дане прізвище.
— Тихо, я вас прошу! — обурилась міс Токс.