Кваплячись натягти капелюха, — якщо можна назвати капелюхом те, що більше нагадувало підкладку для носіння вантажів на голові,— вона заплутала його в своєму розкішному волоссі. Добра місіс Браун витягла здоровенні ножиці і впала у несказанну лють.
— І треба ж було зіпсувати мені настрій! — скрикнула вона. — Дурне теля!
— Вибачте, будь ласка, — задихано мовила Флоренс. — Я не знала. Я ненавмисне.
— Ненавмисне! — зарепетувала місіс Браун. — А я що — навмисне?! Ах, боже милий! — гукнула вона, у дикому запалі куйовдячи дитячі кучері. — Та будь-хто на моєму місці повтинав би насамперед їх!
Флоренс так зраділа, що місіс Браун потрібне лише її волосся, а не голова, що не стала ні проситися, ані опиратися, тільки підвела свої лагідні очі на обличчя цієї добросердої жінки.
— Якби не моє власне дівчисько, з таким-то пишним волоссям — а вона далеко звідси, в чужих краях, — сказала місіс Браун, — я б тобі все до решти постинала. Так, вона далеко тепер, дуже далеко… Ох-хо-хо!
Вигук цей був зовсім не мелодійний, але, підсилений вимахуванням кощавих рук і повний щирого розпачу, він уразив серце Флоренс, ще більше її налякавши. А втім, саме він, мабуть, і врятував її кучері, бо місіс Браун, помахавши над її головою ножицями, мов якийсь чудернацький метелик, звеліла дівчинці заховати волосся під капелюшок, і то так, щоб воно не сміло висмикуватись і спокушати її. Здобувши цю перемогу над собою, місіс Браун знову всілася на купу кісток і запалила куценьку чорну люльку, безперестанку ворушачи губами та плямкаюча, ніби жувала чубук.
Покуривши, стара доручила дівчинці нести кролячу шкірку — так вона певніше скидатиметься на звичайну супутницю — і пояснила, що проведе її до головної вулиці, а там вже вона розпитається, як їй знайти своїх друзів. Але разом із тим попередила, погрожуючи смертельною помстою в разі непослуху, щоб дівчинка не сміла розмовляти з перехожими, щоб ішла не додому, бо дім її, гадала місіс Браун, може бути десь близько, а тільки до батькової контори, та щоб, коли її покинуть на розі вулиці, чекала там, аж виб’є третя година. Усі ці вказівки місіс Браун підсилила запевненням, що має в своєму розпорядженні недремні очі та вуха, які слідкуватимуть за кожним кроком дівчинки, і настрахана Флоренс пообіцяла чесно та сумлінно виконати все.
Нарешті місіс Браун вийшла з халупи і довго вела свою обшарпану маленьку приятельку лабіринтом вузьких вулиць, провулків та різних закамарків, аж поки вивела в кінний двір з ворітьми на протилежному боці, звідки долинав гамір вуличного руху. Показавши Флоренс на ті ворота й пояснивши, що після третьої їй треба буде звернути ліворуч, місіс Браун востаннє — здавалось, це був цілком мимовільний рух — мацнула її за волосся і сказала, що далі вона знає, що і як їй робити, тож хай іде і робить усе як слід, не забуваючи, що за нею стежать.
Все ще налякана, але вже з певним полегшенням на серці, Флоренс подріботіла до воріт. Звідти вона озирнулася й угледіла голову доброї місіс Браун, що виглядала з-за паркана, коло якого вони розлучилися: угледіла й кулак цієї доброї місіс, яким та сварилася на неї. Правда, потім, скільки вона не озиралася (щохвилини, принаймні,— на кожну згадку про стару) — більше вона її не бачила.
Флоренс стояла і стояла на розі, дивлячись на вуличну метушню, від якої вже починало паморочитися у голові, а дзигарі наче змовились ніколи не бити третьої. Нарешті на вежі продзвонило три. Вежа була зовсім близько, тож помилитись вона не могла. І, затиснувши кролячу шкірку, раз по раз оглядаючись і раз по раз, припустивши вперед, повертаючи кілька кроків назад, щоб не образити всемогутніх наглядачів місіс Браун, дівчинка кинулася бігти так хутко, як дозволяли стоптані черевики.
Про контору батька Флоренс знала лише те, що вона належить Домбі й Синові і що має неабияку вагу в Сіті. Отже, їй треба шукати контору Домбі і Сина в Сіті. А що, боячись звертатися до дорослих, вона розпитувала виключно дітей, то наслідки, звичайно, були маловтішні. Проте, щохвилини напитуючи дорогу до Сіті і поки що уникаючи другої половини питання, вона поволі наближалась до самого серця того величезного обшару, що ним правує грізний лорд-мер.
Натомлена ходінням, штовханиною, приголомшена гамором і метушнею, стривожена долею брата і няньок, налякана тим, що допіру пережила, і тим, як її, в такому вигляді зустріне завжди сердитий батько, — одне слово, розгублена й перепуджена всім, що? нею було і ще мало відбутися, Флоренс верстала свій нелегкий шлях зі сльозами на очах, і двічі чи тричі мусила спинитися, щоб ревним риданням полегшити тягар на серці. Та в ці хвилини мало хто звертав увагу на дівчинку в лахмітті, а хто й звернув, то подумав, що це так її навчено — викликати жаль, та й ішов собі далі. Флоренс же, прикликаючи собі на допомогу всю твердість і самостійність характеру, так передчасно розвинені в ній життям, неухильно простувала до поставленої мети.
Через добрих дві години після того як почалися ці незвичайні мандри, Флоренс, прослизнувши вузькою галасливою вулицею, що була повна карет та фургонів, вийшла до якоїсь корабельні чи то пристані на березі річки, де валялася сила-силенна різних пак, скринь і бочок, височіла величезна дерев’яна вага і тулився дерев’яний дімок на колесах, біля якого, роздивляючись щогли та човни по сусідству, стояв, посвистуючи, кремезний чоловік з пером за вухом та руками в кишенях і з таким виглядом, наче на сьогодні його робота скінчена.
— А тобі чого? — мовив цей чоловік, випадково обернувшись. — Для тебе тут нема нічого, дівчинко. Іди собі звідси.
— Скажіть, будь ласка, — це часом не Сіті? — вся тремтячи, спитала Домбієва донька.
— Чи це часом не Сіті? Думаю, ти й сама це добре знаєш. Забирайся! Тут для тебе нічого немає.
— Та мені нічого й не треба, дякую вам. Лише знайти дорогу до Домбі й Сина.
Чоловіка, що недбалим кроком підійшов був до неї, здивувала ця відповідь, і, пильно дивлячись на Флоренс, він сказав:
— Отакої! А чого це тебе цікавить Домбі і Син?
— Я хочу знати, як туди пройти, будьте ласкаві.
Чоловік глянув на неї ще з більшим інтересом: і, вразившись, так енергійно почухав собі потилицю, що скинув з голови капелюха.
— Джо! — гукнув він до іншого чоловіка, робітника, піднімаючи свій капелюх і повертаючи його на місце.
— Я Джо! — відповів Джо.
— Де отой франтик од Домбі, що доглядав, як їхній крам вантажили?
— Тільки-но пішов, через другі ворота.
— Біжи, поклич його назад!
Джо, гукаючи на повен голос, зник у брамі й незабаром повернувся з життєрадісним на вигляд хлопцем.
— Ви служите в Домбі, чи не так? — спитав той перший чоловік.
— В конторі Домбі, містере Клерке, — одказав хлопець.
— Ну, то прошу, — сказав містер Клерк.
Скорившися вказівному пальцеві містера Клерка, хлопець рушив до Флоренс, уявлення не маючи, що йому з нею робити. Але Флоренс, якій відлягло від серця, коли вона збагнула з розмови, що кінець її пригод уже близько, і яка й зовсім заспокоїлась, глянувши на те веселе молоде обличчя, підбігла до хлопця, позбувшись дорогою одного черевика, і обіруч схопила його за руку
— Мене загубили, — сказала Флоренс.
— Загубили!? — вигукнув хлопець.
— Так. Мене загубили сьогодні вранці далеко звідси… позабирали моє вбрання… все, що на мені, те все не моє… я звуся Флоренс Домбі… я єдина сестра свого маленького брата… і… о, прошу, прошу, поможіть мені — вибухнула плачем Флоренс, даючи цілковиту волю своїм дитячим почуттям, які стримувала так довго. Нужденний її капелюшок зсунувся з голови, і волосся розсипалося довкола обличчя, викликаючи німе захоплення і жаль у юного Уолтера, що доводився небожем Соломону Джілсу, майстрові корабельних інструментів.
Містер Клерк остовпів з подиву, промимривши: «Ну, таке я на цій пристані бачу вперше», а Уолтер підняв черевика і взув його на маленьку ніжку, наче принц Попелюшці. Потім він перекинув кролячу шкірку через ліву руку, подав праву дівчинці й відчув себе не те що Діком Уїттінгтоном — це занадто бліде порівняння, — а святим Георгом Англійським з мертвим драконом біля ніг.