— Його власний голос! — гукнув капітан, озираючись на всі боки з захватом, якого навіть його обличчю не під силу було відтворити. — Голос криниці мудрості, як завше! Соле Джілсе, сядьте-но, хлопче, під своїм виноградником та під своєю смоковницею, як і годиться такому старому патріархові, та повідайте нам про ваші пригоди рідним нам голосом. Це — голос, — урочисто додав капітан, гачком провіщаючи цитату, — на який ледащо нарікав дарма мене збудили, я б іще поспав. Розметай ворогів його, хай упадуть!
Капітан всівся з виглядом людини, яка зуміла висловити почуття всіх присутніх, і зараз же підвівся знову, щоб представити містера Тутса, вельми збентеженого появою особи, що, схоже, мала якісь претензії на прізвище «Джілс».
— Хоч я, — пробелькотів містер Тутс, — я не мав утіхи бути знайомим із вами перед тим як… перед тим як…
— Як зник з очей, але з пам’яті — ні,— стиха підказав капітан.
— Цілком правильно, капітане Джілсе! — погодився містер Тутс. — Хоч я не мав утіхи бути знайомим із вами, містере… містере Солсе, — мовив містер Тутс, в натхненному осяянні натрапивши на це ім’я, — перед тим як оте сталося, проте маю величезну втіху, запевняю вас, від… від того, знаєте, що пізнав вас. Сподіваюся, — сказав містер Тутс, — ви почуваєте себе як можна краще.
По цих увічливих словах містер Тутс сів, зашарівшись і хихикаючи.
Старий інструментальний майстер, сидячи між Уолтером та Флоренс і киваючи головою до Поллі, що вся сяла усмішками і щастям, відповів капітанові у таких виразах:
— Неде Катле, старий приятелю! Хоч я й чув дещо про тутешні зміни од ціеї-от милої приятельки… як приємно було, повернувшись додому, побачити її миле обличчя! — перебив сам себе старий і, за звичкою, замріяно потер собі руки.
— Слухайте, слухайте його! — поважно мовив капітан. — Тільки жінка спокушає весь рід чоловічий. Для цього перегорніть-но історію Адама і Єви, братику, кивнув він у бік містера Тутса.
— Обов’язково, капітане Джілсе, — пообіцяв містер Тутс.
— Хоч я й чув дещо про тутешні зміни од неї, — повторив майстер корабельних інструментів, видобуваючи з кишені окуляри й накладаючи їх, своїм звичаєм, на лоба, — але вони такі великі та несподівані, а я такий приголомшений, що бачу тут мого любого хлопця й… — він глянув на Флоренс, яка сиділа, спустивши очі, й не закінчив фрази, — що… що не можу говорити сьогодні багато. Тільки, дорогий мій Неде, чому ж ви нічого не писали мені?
Подив, який вималювався на капітановім обличчі, так налякав містера Тутса, що той не міг відірвати від нього очей.
— Не писав? Не писав, Соле Джілсе? — одгукнувся капітан.
— Авжеж, — мовив старий. — Ані на Барбадос, ані на Ямайку, ні на Демерару. Я ж просив вас про це.
— Ви просили, Соле Джілсе? — перепитав капітан.
— Звичайно, відповів старий. — Хіба ж ви не знаєте, Неде? Ви ж не могли забути. Просив у кожному листі.
Капітан скинув свій лискучий капелюх, повісив його собі на гачок і, пригладжуючи рукою волосся на потилиці, дивився на всіх з виразом відчайдушного нерозуміння.
— Ви, здається, не розумієте мене, Неде? — зауважив старий Сол.
— Соле Джілсе, — мовив капітан по тому, як довгий час мовчки дивився на нього й на решту присутніх, — я збився з курсу і лежу в дрейфі. Накиньте, хоч у двох-трьох словах, про свої пригоди, добре? Може, я якось стану на якір? Хоч якось? попросив капітан, в задумі озираючися кругом.
— Ви знаєте, Неде, чому я поїхав звідси, — сказав Сол Джілс. — Ви ж розпечатали конверт?
— А так, так! — сказав капітан. — Звичайно, розпечатав.
— І прочитали листа?
— І прочитав листа, — ствердив капітан, уважно приглядаючись до старого, й процитував напам’ять: «Любий мій Неде Катле, від’їздячи з дому до Вест-Індії, у слабкій надії довідатись про дорого…» ось він сидить! Ось він, Уолтер! — гукнув капітан, радий, що зачепив бодай за один дійсний і безперечний факт.
— Ну так, Неде. Тепер послухайте уважно, — сказав старий. — В першім моїм листі — з Барбадоса — я писав, що хоч рік ще й не минув, але мені хотілося б, щоб ви розпечатали конверт, бо там вказана причина мого від’їзду. Добре, Неде. В другім, третім, може, й у четвертім листах — вони були з Ямайки — я писав, що перебуваю в тім же становищі, ніяк не можу заспокоїтись і не повернуся додому, доки не знатиму з певністю, живий мій хлопчик чи загинув. В наступному листі, — здається, він був з Демерари, так?
— Йому здається, що був лист з Демерари, так? — сказав капітан, безпорадно озираючись довкола.
— У тім листі, — вів далі старий Сол, — я писав, що так і не здобув ще певних відомостей… Я повідомляв також, що зустрів багатьох капітанів та різних моряків, які знали мене віддавна й підвозили мене на своїх кораблях, за що я скромно віддячував своєю роботою; що всі вони жаліли мене й співчували мені, і я почав було вважати, що мені довіку судилося їздити отак круг світу, шукаючи відомостей про мого хлопчика.
— Почав було вважати, що він отакий собі вчений Летючий Голландець! — дуже серйозно вкинув слово капітан, з тим самим безпорадним виглядом.
— Але коли одного дня до мене дійшло, Неде, — то було на Барбадосі, де я опинився вдруге, — що мій хлопець пливе на торговому судні, яке вертається з Китаю до Англії, я, Неде, тут же сів на наступний корабель і поїхав додому, — приїхав сьогодні ж і переконався, що все це, хвалити бога, правда! — побожним тоном закінчив старий.
Капітан з великою поштивістю схилив голову, тоді перебіг очима по всіх, почавши з містера Тутса й кінчаючи інструментальним майстром, і урочисто прорік:
— Соле Джілсе! Зауваження, що я його зараз зроблю, начисто зірве всі ваші вітрила й ліктроси і вмить покладе вас набік. Жоден з отих листів не потрапив до Едварда Катла. Жодного з отих листів, — повторив капітан, щоб надати своїм словам більшої ваги та врочистості, — не доставлено Едвардові Катлу, морякові в Англії, що вільно живе собі вдома й погожої години не дармує.
— Таж я власноручно здавав їх на пошту! І власноручно адресував: «Бриг-майдан, номер дев’ять»! — вигукнув старий Сол.
Капітанове обличчя геть пополотніло і знову спалах нуло.
— Який «Бриг-майдан, номер дев’ять»? Ви цим що хочете сказати, старий друже? — спитав капітан.
— Як що хочу сказати? Це ж ваша адреса, — відповів старий. — Місіс… як її там? Я скоро й власне ім’я забу ду… та я завжди від часу відстаю… ви ж знаєте., а тут ще ці хвилювання. Місіс.
— Соле Джілсе! — мовив капітан таким тоном, ніби збирався висловити щось цілком неймовірне. — Чи не ім’я місіс Мак-Стінджер намагаєтесь ви пригадати?
— Авжеж! — гукнув інструментальний майстер. — Точно, Неде. Місіс Мак-Стінджер!
Очі капітана Катла розкрилися на всю можливу ширину, а всі гулі на обличчі потужно заблищали. Він голосно, протяжно і вельми сумовито свиснув і так і стояв, дивлячись на всіх, у стані цілковитого заніміння.
— Повторіть-но ще раз, Соле Джілсе, будьте ласкаві, — нарешті озвався капітан.
— Всі ці листи, — відповів дядько Сол, постукуючи вказівним пальцем по долоні лівої руки з чіткістю та регулярністю, що зробила би честь і непомильному хронометрові в його кишені, — всі ці листи я власноручно здавав на пошту і власноручно адресував капітанові Катлу, помешкання місіс Мак-Стінджер, Бриг-майдан, номер дев’ять, Лондон.
Капітан зняв з гачка свій лискучий капелюх, зазирнув у нього, наклав собі на голову й сів.
— Річ у тім, друзі мої, — мовив капітан, збентежено розглядаючись довкола, — що я відрізав причал і втік звідти.
— І ніхто не знав, куди? — підхопив Уолтер.
— Господь з тобою, Уолтере, — похитав головою капітан, — та вона ніколи б не дозволила мені перебратися сюди. Лишалося тільки врізати причал й тікати. Щастя твоє, Уолтере, що ти бачив її у штиль. Але як побачиш її, коли розбушується… занотуй.
— Завдала б я їй гарту! — лагідно зауважила міс Ніппер.
— Думаєте, завдали б, голубочко? — з ноткою захоплення повторив капітан. — Ну що ж, слава вам! Але я волів би зустрітися з найхижішим звіром. Я й скриню свою добув звідти тільки завдяки одному приятелеві, що йому рівні нема. Надаремно було їй листи писати. За цих обставин вона жодного не прийняла би, — мовив капітан. — Ох, і скрутно довелося бідному листоноші!