— Тепер усім нам, зокрема, вам і дядькові Солеві, ясно, що за всі наші хвилювання можемо подякувати місіс Мак-Стінджер, — сказав Уолтер.
Заслуги місіс Мак-Стінджер у данім випадку були такі безсумнівні, що капітан не став заперечувати; проте, відчуваючи сором (дарма що ніхто не натякав на те, а Уолтер, пам’ятаючи останню розмову з капітаном на цю тему, вмисне її уникнув), він хвилин із п’ять — надзвичайно довгий час, як на нього, — сидів похмурий, та потім сонце його обличчя сяйнуло знову на всіх своїм сліпучим промінням, і він почав по кілька разів тиснути всім руки.
Досить рано — але не раніш, як дядько Сол і Уолтер доволі докладно розпитали один одного про всі їхні мандрівні пригоди — товариство, за винятком Уолтера, залишило кімнату Флоренс й перебралося до вітальні. Незабаром до них прилучився й Уолтер, який повідомив, що Флоренс стало трохи журно, тяжко на серці, і вона лягла спати. Хоч голоси їх тут, унизу, і не могли потурбувати дівчини, однак усі перейшли на шепіт, і кожен на свій кшталт висловлював симпатії до гарненької Уолтерової нареченої та доводив до відома дядька Сола різні зв’язані з нею події; і містера Тутса вельми розчулила делікатність, з якою Уолтер згадував про нього та про важливі, зроблені ним послуги, що давали йому право бути необхідним членом їхнього товариства.
— Ми ж побачимось ще завтра ранком, містере Тутсе? — сказав Уолтер, прощаючись із ним коло дверей.
— Я неодмінно буду, лейтенанте Уолтере, — відповів той, палко стискуючи йому руку.
— Це наш з вами останній вечір перед довгою розлукою, може, й узагалі останній, — сказав Уолтер. — Таке благородне серце, як ваше, мабуть, не може не відчувати прихильності іншого серця. Ви ж знаєте, сподіваюся, який я вам вдячний?
— Уолтерсе, — відповів розчулений містер Тутс, — я хочу тішитися думкою, що у вас є підстави для цього.
— Для Флоренс це останній вечір, коли вона носить своє власне прізвище, і я пообіцяв їй це було тоді, як ви всі залишали нас самих, — пообіцяв переказати вам, що вона любить вас.
Містер Тутс сперся рукою на одвірок, а головою на руку.
— Що вона любить вас, — повторив Уолтер, — і знає, що ніколи не матиме друга, кращого за вас. Що ніколи не зможе забути тої щирої дбайливості, з якою ви повсякчас ставились до неї. Що молитиметься за вас сьогодні і сподівається, що ви будете згадувати за неї, коли її тут не буде. Чи маю я переказати їй щось од вас?
— Перекажіть їй, Уолтере, — дуже нерозбірливо промовив містер Тутс, — що я згадуватиму за неї щодня і завжди буду щасливий від думки, що вона є коханою дружиною коханого чоловіка. Перекажіть, прошу, що я певен: цей чоловік її вартий… навіть її! — і що я радію з її вибору.
Кінець промови містер Тутс виголосив уже розбірливіш а останні слова відірвавши голову від одвірка і зовсім мужньо. Тоді він гаряче стиснув руку Уолтерові, що не забарився відповісти з не меншим запалом, і пішов додому.
Містера Тутса супроводив Курча, якого він останніми вечорами завжди брав з собою й залишав чекати на себе в крамниці, на випадок можливого виникнення несподіваних зовнішніх обставин, коли відвага й міць цієї видатної особи могли б стати в пригоді мічмановому дому. Цього разу Курча, очевидно, був не в дуже доброму гуморі. Може, то була провина ліхтаря, але він огидно примружив око й скривив носа, коли, перетинаючи вулицю, містер Тутс озирнувся на вікно кімнати, де спала Флоренс. Дорогою він виявляв до всіх інших перехожих агресивні наміри, що не дуже-то личили прихильникові мирного мистецтва самозахисту. Повернувшись додому, він, замість залишити містера Тутса самого в його апартаментах став перед ним і, бгаючи в руках свій білий капелюх та посіпуючи головою і носом (і те, і те йому неодноразово проламували, але щоразу латали так-сяк), виражав рішучу неповагу.
Занурений у свої думки, його патрон деякий час не помічав цього, аж доки Курча, поклавши привернути увагу, почав клацати язиком.
— Ну, хазяїне, — норовистим тоном промовив Курча, коли нарешті піймав погляд містера Тутса, — хотів би я знати, чи так і скінчиться підскакуванням, чи ви збираєтесь виграти?
— Що ти хочеш сказати, Курча? Поясни, — попросив містер Тутс.
— Чого там розводитись, хазяїне? — відповіло Курча. — Я не люблю говорити на вітер. Діло просте. Когось із них треба переполовинити?
По цих словах Курча впустило на землю свій капелюх, лівицею зробило удаваний випад, правицею нанесло уявному супротивникові тяжкий удар, бадьоро трухнуло головою й стало спокійно.
— Ну, хазяїне, — спитало Курча, — будем підскакувати чи обскубем? Одне з двох.
— Твої слова, Курча, брутальні,— зауважив містер Тутс, — а зміст їх неясний.
— То я скажу вам ось що, хазяїне, — відповіло Курча. — Справа стоїть так. Це нікчемство.
— Що нікчемство, Курча? — не зрозумів містер Тутс.
— Це! — мовило Курча, жахливо скрививши переламаного носа. — О! Ну, хазяїне! Що це таке? Коли можна піти стукнути про цю парочку отому крохмаленому, — цей зневажливий термін, слід здогадуватись, позначав містера Домбі,— і коли можна виперти дух і з переможця, і з цілої тої компанії, ви хочете здатися? Здатися! — з презирством мовило Курча. — Фе, це нікчемство.
— Курча, та ти просто яструб якийсь! — суворо відказав містер Тутс. — В тебе хижі почуття.
— Мої почуття, хазяїне, бойові і вибагливі, — відповіло Курча. — Ось які мої почуття. Я не терплю нікчемності. На мене публіка дивиться, я складатиму звіт у «Маленькім Слоні», і хазяї мої не мають права бути нікчемними. А це нікчемність! — з іще більшим притиском повторило Курча. — Отак. Нікчемність!
— Курча! — сказав містер Тутс. — Ти мені гидкий.
— Хазяїне, — відповіло Курча, накладаючи капелюха, — як на те пішло, то ви мені теж. Слухайте! Ось моя пропозиція! Ви мені не раз і не два казали про утримання шинку. Ну, то дайте мені взавтра півсотні і пустіть з богом.
— Курча, — сказав містер Тутс, — коли в тебе такі огидні почуття, я охоче розстануся з тобою на цих умовах.
— По руках, — сказало Курча. — Сторгувалися. Ваша поведінка до моїх приписів не підходить, хазяїне. Бо то нікчемність, — сказало Курча, не здатне ні проминути це місце, ні поставити крапку. — Ось як! Нікчемність!
Отже, містер Тутс і Курча вирішили розстатися, не досягши згоди у питаннях моралі, і містер Тутс, лігши спати, мав щастя бачити уві сні Флоренс, яка думала про нього в останній вечір свого дівочого життя й просила переказати, що любить його.
Розділ п'ятдесят сьомий
ЩЕ ОДНЕ ВЕСІЛЛЯ
Містер Саундс, церковний сторож, і місіс Міф, що доглядає платні лави, вже спозарання заступили на свої пости в тій славній церкві, де колись вінчався містер Домбі. А сьогодні один жовтовидий підтоптаний джентльмен з Індії має взяти за себе одну молоду жінку, тож очікується прибуття аж шести повних карет, а ще місіс Міф чула, ніби жовтовидий джентльмен міг би вимостити діамантами всю дорогу до церкви, і не збіднів би й на краплю.
Вінчання має бути розкішне; службу правитиме сам превелебний декан, а наречену, мов якийсь надзвичайний дарунок, віддаватиме молодому хтось, хто спеціально для цього прийде з Королівської кінної гвардії.
Цього ранку місіс Міф ставиться до бідного люду ще нетерпиміше, ніж звичайно, а в цьому вона завжди дотримується строгих поглядів, бо це питання пов’язане з безплатними місцями. Місіс Міф не вивчає політичної економії (вона гадає, що ця наука має щось спільного з сектантством: «З баптистами чи з веслеянцями», — каже вона), але ніяк не може зрозуміти, навіщо бідноті шлюб. «Казна-що! — каже місіс Міф, — ви їм читаєте тих же молитов, а замість соверенів дістаєте шестипенсовики!»
Містер Саундс, церковний сторож, ліберальніший за місіс Міф, бо він не доглядає платних лав. «Так мусить бути, мадам», каже він. «Треба женити їх. Треба мати народні школи для їхнього виховання і треба мати постійну армію. Треба женити їх, мадам, — робить висновок містер Саундс, — ради блага краю».