Одного разу, коли він отак відводив душу з допомогою цієї мелодійної воркотухи і, після особливо тяжкого дня, випилював собі розраду із якнайглибших нот, ввійшла хазяйка квартири (що, на щастя, була глуха і під час оцих музичних вправ відчувала лиш дивне дудніння в костях) сповістити про прихід якоїсь дами.
— В жалобі, — додала вона.
Віолончель тут же вмовкла, і музикант, вельми ніжно та обережно поклавши її на канапу, дав знак покликати гостю. Сам же вийшов назустріч і на сходах спіткався з Гаррієт Турбот.
— Ви сама? — мовив містер Морфін. — І Джон був тут вранці! Чи не скоїлось чогось? Але ні, бачу, — додав він, — обличчя ваше каже щось зовсім інше.
— Боюсь, те «щось», яке ви бачите, — дуже егоїстичне, — відповіла вона.
— Воно дуже приємне, — відказав він, — а якщо й егоїстичне, то це теж новина, на яку варто подивитися. Тільки я в це не вірю.
Тим часом він підсунув їй стільця й сів навпроти, — віолончель зручно вмостилася на канапі між ними.
— Ви не будете дивуватись, що я прийшла сама і що Джон не попередив вас про мій прихід, — сказала Гаррієт, — коли я розповім, чому я прийшла. І в це ви повірите. Розповісти?
— Це буде найкраще, що можна зробити.
— А ви не зайняті?
Він показав на віолончель, вмощену на канапі, і сказав:
— Був зайнятий — цілий день. Ось мій свідок. Я їй звіряв всі свої прикрощі. Хотів би я, щоб ті прикрощі були тільки мої.
— Фірмі прийшов кінець? — серйозно спитала Гаррієт
— Повний і остаточний.
— І вона вже ніколи не підніметься?
— Ніколи.
Ясний вираз на її обличчі не затьмарився, коли вона самими губами повторила: «ніколи». Він, здається, помітив це не без подиву і сказав знову:
— Ніколи. Пригадуєте, що я вам казав? Переконати його було годі, годі врезонювати; інколи навіть підступитися було годі. Сталося найгірше — фірма впала, і їй вже не встати ніколи.
— А містер Домбі — сам він теж розорився?
— Розорився.
— Йому ж лишились якісь гроші? Невже нічого?
Якась загарливість у її голосі, щось майже радісне в її очах дивували його чимраз більше і, здається, розчаровували, вносячи дисонанс у його власні почуття. Барабанячи пальцями по столі, він задумано дивився на гостю, похитуючи головою, і врешті сказав:
— Точних розмірів капіталів містера Домбі я не знаю, та хоч вони, без сумніву, чималі, борги в нього величезні. Він — людина високопорядна і чесна. Кожен на його місці міг би врятуватися — і не один так і зробив би, — уклавши угоди з кредиторами таким чином, щоб ледь-ледь, дуже неістотно їхні збитки побільшити, заощадивши дещо собі на життя. Та він вирішив сплатити все, що може, до останнього фартинга. Він сам каже, що готов розквитатися з усіма, чи майже з усіма боргами, так що великих збитків не понесе ніхто. Ах, міс Гаррієт, не зашкодило б нам згадувати іноді, що вади — це ті ж чесноти, тільки збільшені багатократно! Це й потверджує його гордість.
Вона слухала спокійно і не зовсім уважно, — здавалося, її клопотали якісь власні думки. Коли він замовк, вона раптом спитала:
— Ви давно його бачили?
— Його ніхто не бачить. Коли перебіг справ вимагає його присутності, він виходить з дому, але потім знову повертається до себе, зачиняється й не хоче нікого бачити. Він написав мені листа, де аж надто високо оцінив колишню нашу співпрацю й попрощався зі мною. Я не хотів би докучати йому зараз, тим більше, що й за кращих часів не дуже-то спілкувався, але спроби такі робив. І писав йому, і ходив до нього, просив прийняти. Надаремно.
Він вдивлявся в її обличчя — немов з надією побачити в ньому трохи більше співчуття, ніж досі, — і говорив переконливо, з душею, наче щоб справити на неї глибше враження, та жодних змін не зауважив.
— Але, міс Гаррієт, — мовив він з розчарованим виглядом, — все це зовсім не до речі. Ви приїхали не за тим, щоб слухати це. У вас на думці якась інша, приємніша тема. Поділіться ж нею зі мною, і будемо говорити більш-менш на рівних.
— Ні, тема ця ж самісінька, — зі щирим здивуванням відповіла Гаррієт. — Та й чому мало б бути інакше? Хіба не природно, що ми з Джоном останнім часом чимало говорили й думали про це? Містер Домбі, в якого він служив стільки років, — ви знаєте, на яких умовах, — тепер, як кажете, зубожів; а ми — ледь що не багачі!
Шляхетне, відкрите обличчя, яким воно завжди було, — миле обличчя, яке так подобалося кароокому парубкові, містеру Морфіну, відколи він його вперше побачив, тепер, опромінене радощами, здалося йому не таким принадним, як колись.
— Мені не треба пояснювати вам, — сказала Гаррієт, кидаючи погляд на своє жалобне вбрання, — через що змінилося наше матеріальне становище. Ви знаєте, що наш брат Джеймс, після того страшного випадку, не залишив заповіту і не мав інших родичів, крім нас.
Обличчя її трохи зблідло й посмутніло, але в цю мить здалося йому милішим, ніж хвилину тому. Здається, йому трохи відлягло від серця.
— Ви знаєте, — сказала Гаррієт, — нашу історію, історію обох моїх братів, зв’язану з тим безталанним, нещасливим джентльменом, про якого ви щойно так переконливо говорили. Ви знаєте, які ми — і Джон, і я — невибагливі і як мало треба нам грошей, по довгих роках такого життя, яке ми вели, тим паче, що Джон, дякуючи вам, заробляє зараз цілком достатньо. Ви не здогадуєтесь, про яку послугу прийшла я просити вас?
— Навряд. Ще хвилину тому здогадувався, а тепер, мабуть, ні.
— Про покійного брата я не казатиму. Якщо мертві знають, що ми робимо, то й… ви мене розумієте. Про живого я могла б багато чого сказати, але досить і того, що він вважає своїм обов’язком те, для чого я й прийшла просити вашої допомоги, і не заспокоїться, поки не виконає його.
Вона знову підвела очі, і обличчя її освітлюване радісним світлом, починало здаватись йому дедалі прекраснішим.
— Дорогий сер, — вела вона далі, — все це треба зробити без шуму і потай. Як це зробити — підкажуть ваші досвідченість і знання. Мабуть, містера Домбі можна буде переконати, що якусь частину його статків пощастило врятувати від банкрутства, або що це доброхітна данина його чесності та порядності від декого з тих, хто вів з ним солідні операції, або що це сплата якогось старого, забутого боргу. Способів, напевне, багато, і, думаю, ви виберете найкращий. Послуга, якої у вас прошу, і полягає в тому, щоб зробити це для нас так, як ви вмієте, — шляхетно, великодушно і розважно. І ще в тому, щоб ніколи не говорити про це з Джоном, який буде щасливий лише тоді, коли все це зробиться тихо, без розголосу чи схвалення, щоб нам залишено було якусь невеличку частину спадку, а з решти хай би містер Домбі одержував відсотки до кінця свого живоття, щоб ви не зрадили нашої таємниці, — хоч я цього й так певна, і щоб віднині навіть ми з вами якомога рідше згадували про неї — хай вона лишиться в моїй душі, як ще одна підстава дякувати богові й пишатися та радіти, що маю такого брата.
Таке променисте обличчя може бути тільки у янголів, коли до раю серед ста праведних вступає один розкаяний грішник. Сльози радощів, що виповнили їй очі не лише не затьмарили його, тільки ще більш роз’яснили.
— Я не був готовий до цього, люба Гаррієт, — помовчавши, мовив містер Морфін. — Чи маю я розуміти, що й ви свою частку спадщини хочете повернути на той же добрий намір, що й Джон?
— Звичайно, — відповіла Гаррієт. — Ми ж такий довгий час ділили з ним усе: і турботи, й надії, і наміри. Чи можу ж я вилучити себе з цього? Хіба я не маю права в усьому бути товаришем і спільником моєму братові?