Та вона відсутня недовго — кухарка, що славиться винятковою добродушністю, каже, що, хай там як, тепер усім треба триматися гурту, Тавлінсоне, бо ніхто не знає, чи не доведеться їм скоро розлучатися. Вони в тому домі (каже кухарка) пережили й похорон, і весілля, ^ втечу, тож хай ніхто не скаже, що вони не змогли порозумітися в такий час, як зараз. Це зворушливе звертання надзвичайно розчулює місіс Перч, і вона публічно засвідчує, що кухарка — янгол. Містер Тавлінсон, відповідаючи кухарці, запевнює, що він зовсім не збирається бути перепоною для того благородного почуття, яке сам був би радий між них бачити, іде шукати покоївку і, повернувшись незабаром, під руку з цією молодою леді, повідомляє кухонне товариство, що чужоземець — це всього лише жарт, що вони з Анною поклали оце з’єднати свої життя у долі й недолі та закласти на Оксфордському ринку торгівлю городиною, цілющими травами та п’явками, в чому просять ласкаво їх підтримати. Це повідомлення приймають з шумною радістю, і місіс Перч, прозираючи душею в майбутнє, урочисто шепоче куховарці: «Дівчатка».
В цих нижчих сферах родинні нещастя без банкетів не обходяться. Отже, куховарка нашвидку готує до вечері одну-дві гарячі страви, а містер Тавлінсон компонує салат з омарів для того ж таки гостинного заходу. Навіть місіс Піпчін, схвильована подіями, дзвонить униз і переказує, щоб їй до вечері підігріли ті рештки фляків, які залишилися з обіду, і заразом прислали кварту глінтвейну, — вона-бо не дуже добре почувається.
На кухні говорять трохи про містера Домбі, але вельми мало. Здебільша гадають, чи давно знав він про те, що мало статися. Кухарка з хитромудрим виглядом каже: «Ой, дуже давно, я ладна заприсягтися». Містер Перч, на якого вона посилається, стверджує її думку. Дехто цікавий знати, що робитиме містер Домбі та чи візьметься якої посади. Містер Тавлінсон цього не думає, і натякає на один із тих ліпших притулків, для високородних. «Де в нього буде, знаєте, маленький садок, — жалісно каже кухарка, — і де він весною роститиме горошок». — «Саме так, — погоджується містер Тавлінсон, — і вступить до якогось братства або чогось подібного». — «Всі ми — брати», — зауважує місіс Перч в перерві між ковтками. «За виїмком сестер», — додає містер Перч. «Як низько падають вельможі!» — зазначає кухарка. «Гординя завжди паде; так було й так буде!», — вирікає покоївка.
Просто диво, як добре почувають вони себе, розважаючи отак, і з якою християнською однодушністю й покорою зносять спільне для всіх нещастя. Чудовий настрій порушує тільки дівчина в чорних панчохах, молодша прислужниця на кухні, що довгий час сидить з роззявленим ротом, звідки раптом вихоплюється питання: «А що, як нам не заплатять?» Товариство на мить втрачає дар мови, але кухарка, що приходить до тями перша, насідає на оту молодичку, питаючись, як сміє вона такими непристойними гадками ображати того, чий хліб їсть, і чи не думає вона собі, що той, у кого є хоч крихта честі за душею, міг би відібрати в бідних слуг їхній убогий гріш? «Бо, коли оце в тебе такі релігійні засади, Мері Дос, — із запалом каже кухарка — то я не знаю, до чого ти дійдеш».
Містер Тавлінсон теж не знає. Не знають і інші, і молодша прислужниця, що, видно, й сама цього добре не знає, ніяковіє й сидить, вкрита соромом, як габою.
Через кілька днів у домі починають з’являтися якісь чужі люди й призначати побачення один одному в їдальні, немовби вони там жили. Серед них, зокрема, джентльмен, що скидався на Мойсея або арабського муфтія, з масивним ланцюжком од годинника, висвистує у вітальні та, чекаючи на іншого джентльмена, що завжди має в кишені ручку з чорнильницею, питається в містера Тавлінсона (запросто звертаючись до нього «старий»), чи він не знає часом, скільки коштували оті червоні з золотом завіси, коли їх куповано. Візити до їдальні частішають з кожним днем, і в кожного джентльмена, здається, є в кишені ручка з чорнильницею і нагода ними скористатися. Нарешті шириться чутка, що все будуть продавати, і тоді з’являється ще більше джентльменів з ручками й чорнильницями в кишенях на чолі цілого загону людей у повстяних кепках, котрі тут же починають згортати килими, пересувати меблі та затоптувати сходи і хол тисячами підошов.
Кухонна рада весь цей час засідає у повному складі і, не маючи іншої роботи, влаштовує воістину подвижницькі застілля. Нарешті якогось дня їх усіх до одного запрошують до кімнати місіс Піпчін, і прекрасна перуанка вдається до них з такими словами:
— Ваш хазяїн у скруті, — їдко каже вона. — Сподіваюся, вам це відомо?
Містер Тавлінсон, як головний уповноважений, засвідчує загальну обізнаність з цим фактом.
— І всі ви, я певна, потерпаєте за себе, каже місіс Піпчін, мотнувши до них головою.
— Не більше, ніж ви! — лунає пронизливий голос з задніх рядів.
— Це ваша думка, пані Нахабо? — гнівно питає місіс Піпчін, кидаючи лютий погляд поверх голів.
— Моя, пані Піпчін, — стверджує кухарка, виступаючи наперед. — Ну і що, прощу?
— А те, що можете забиратися звідси хоч зараз, — відповідає місіс Піпчін. — Чим швидше, тим краще, і сподіваюсь, що більше ніколи не побачу вашої пики.
З цими словами брава Піпчін витягає полотняний лантух, одлічує їй платню по сьогоднішній день й за місяць наперед і цупко тримає гроші, доки розписка за них не підписана як слід, до останньої крапки, і аж тоді віддає їх з неохотою. Ту ж таки процедуру місіс Піпчін повторює з кожним челядником, поки не розплачується з усіма.
— Тепер хто хоче, може йти куди завгодно, — каже місіс Піпчін, — а хто хоче — може лишитися тут ще на якийсь тиждень, за окрему платню. За винятком, звичайно, — додає запальна місіс Піпчін, — цієї паскуди кухарки, що має забратися зараз же.
— Авжеж! — каже кухарка. — І забереться! Бувайте здорові, місіс Піпчін! Дуже шкодую, що не можу сказати вам щось приємного про вашу премилу зовнішність.
— Геть звідси! — кричить місіс Піпчін і тупає ногою.
Кухарка випливає з кімнати з виглядом доброзичливої гідності, чим страшенно дратує місіс Піпчін, і невдовзі під сходами до неї приєднується й решта спільноти.
Містер Тавлінсон каже тоді, що насамперед він запропонував би трохи підживитися, а підживившись, — виклав би міркування, слушне, на його думку, для даної ситуації. Перекусивши і гаряче підтриманий в цій роботі, містер Тавлінсон заявляє, що кухарка відходить, і що коли ми не будем вірними одне одному, то і нам ніхто вірним не буде. Що всі вони прожили в цім домі немалий час і, як могли, старалися жити дружно. (Тут розчулена кухарка гукає: «Слухайте, слухайте!», — а місіс Перч, що знов тут присутня й наїлася до невпоїду, пускає сльозу). Отже, на його думку, загальне гасло тепер повинно бути «куди один, туди й усі!». Покоївка сильно вражена цими благородними словами і гаряче їх підтримує. Кухарка каже, що все це дуже правильно, тільки має надію, що робиться це не просто з симпатії до неї, а з почуття обов’язку. З почуття обов’язку, запевнює містер Тавлінсон, та й коли вже говорити відверто, то він не бачить особливого достоїнства в тому, щоб лишатись у домі, призначеному на розпродаж і таке інше. Покоївка цього певна і, на потвердження, розповідає, що не далі, як сьогодні, якийсь сторонній у повстяній кепці хотів поцілувати її на сходах. Тут містер Тавлінсон схоплюється зі стільця, щоб знайти й «порішити» винуватця, але його перехоплюють дами, благаючи заспокоїтись і подумати, чи не простіше та й мудріше було б негайно покинути оселю, де відбуваються такі непристойні речі. Місіс Перч, подаючи проблему в новому освітленні, доводить навіть, що сама делікатність стосовно містера Домбі, який зачинився в своїх кімнатах, настійливо вимагає від них негайного відходу. «Бо що ж повинен він почувати, — каже ця добросерда жінка, — здибавши котрогось із тих нещасних, ошуканих ним слуг, які досі думали, що він бозна-який багатій?» Ці міркування морального характеру так впливають на кухарку, що місіс Перч підтримує їх ще кількома благочестивими сентенціями, оригінальними й добірними. Стає ясно, що відходити треба всім нараз. Пакуються скрині, з’їжджаються кеби і надвечір у домі не лишається ані одного з членів шановного товариства.