Величний будинок стоїть іще на довгій, похмурій вулиці і не боїться негоди, але це вже руїна, і щурі біжать з нього.
Люди в повстяних кепках і далі переставляють меблі, а джентльмени з ручками та чорнильницями описують їх, сидять на меблях, що ніколи не призначалися для сидіння, їдять принесені з харчевні бутерброди з сиром на інших меблях, аж ніяк не пристосованих для споживання їжі, і, здається, мають особливу насолоду з того, що використовують цінні речі не за призначенням. Предмети обстановки можна бачити в дивних їх поєднаннях. Матраци й постільна білизна з’являються в їдальні; кришталь і порцеляна потрапляють до теплиці, великий обідній сервіз порозкладувано стосами на довгій тахті у великій вітальні; металеві прути зі сходів, пов’язані в пучки здоблять мармурові полиці камінів, нарешті, на балконі вивішують килим з пришпиленою до нього друкованою об’явою, і подібні ж придатки прикрашають з обох боків парадні двері.
Потім цілий день по вулицях тягнеться кортеж старомодних бідарок та фаетонів і юрби пообшарпуваних вампірів іудеїв та християн — наводнюють будинок, обстукують свічада, видобувають незграйні октави з рояля, мацають пітними пальцями картини, хукають на леза найкращих столових ножів, товчуть брудними кулаками в подушки крісел та канап, термосять пухові перини, одчиняють та зачиняють шухляди, зважують на долоні срібні виделки та ложки, до нитки розглядають білизну та драпування й геть усе критикують. В цілому будинку нема кутика, де б вони не заглянули. Пелехаті, пропахлі табакою зайди з однаковим інтересом зазирають і під кухонну плиту, і в комод для білизни на піддашші. Огрядні чоловіки в поношених капелюхах виглядають із вікон спальні й жартують із приятелями на вулиці. Спокійні, меркантильні люди усамітнюються в гардеробних кімнатах зі списками в руках і огризками олівців мусолять на берегах позначки. Два маклери видираються навіть на пожежну драбину і милуються з даху панорамою міста. Шум та метушня, ходіння вгору та вниз не припиняється кілька днів підряд. «Показ першокласних сучасних меблів та ін.» триває.
Потім у найкращій вітальні зі столів споруджують загороду, на першокласних обширних, іспанського червоного дерева і шелачної політури, розкладних обідніх столах зводять поміст для аукціонера, і юрби пообшарпуваних вампірів, християн та іудеїв, пелехаті, пропахлі табакою зайди й огрядні чоловіки в поношених капелюхах розсідаються довкола на чому можна сісти, з камінними полицями включно, і починають накидати ціну. В кімнатах цілий день душно, галасливо й курно, і понад духотою, галасом і курявою — не вгавають голова, плечі, голос і молоток аукціонера. Люди в повстяних кепках нервують і зляться, тягаючи туди-сюди чергові речі на продаж, а речі все прибувають, виставляються, виносяться і знов прибувають. Подеколи чути жарти й вибухи сміху. Це триває цілий день і ще три дні поспіль. «Першокласні сучасні меблі та ін.» продаються.
Тоді знову з’являються старомодні бідарки й фаетони, а з ними ресорні вози та фургони та армія носіїв з наплічними подушками. Цілий день люди в повстяних кепках орудують викрутками та кліщами або скопом заточуються на сходах, зносячи тягарі, чи підважують у фаетони, бідарки, на вози й фургони достеменні гори червоного й рожевого дерева та дзеркального скла. Найрізноманітніші вантажні перевізні засоби — від фургона до тачки — чекають черги. Ліжечко маленького Поля забирає візок з двома ослами, запряженими цугом. «Першокласні сучасні меблі та ін.» майже тиждень вивозяться.
Нарешті все вивезено. У будинку не залишається нічого — тільки порозкидувані аркушики списків, розтрушені жмутки сіна та соломи й батарея кварт за вхідними дверима. Люди в повстяних кепках складають свої кліщі та викрутки в датґтухи, завдають їх собі на плече й відходять. Один із ручко-чорнильних джентльменів, у вияві останнього знаку уваги, обходить будинок, наліплюючи на вікнах оголошення про винайм цього омріяного родинного помешкання та зачиняючи віконниці. Врешті і він зникає слідом за людьми в повстяних кепках. Дім уже руїна, і щурі втікають з нього.
Апартаменти місіс Піпчін, як і замкнені кімнати на першому поверсі, де спущено жалюзі, уникли загального спустошення. Під час усієї процедури місіс Піпчін, сувора й камінна, не покидала свого покою, і лиш зрідка навідувалась у зал — подивитись, який виторг дає розпродаж, та виставити ціну за один фотель. Місіс Піпчін виставила за фотель найвищу ціну й сидить на своїй власності, коли її відвідує місіс Чік.
— Як там мій брат, місіс Піпчін? — питає місіс Чік.
— А дідько його знає, — відповідає місіс Піпчін. — Я ніколи не маю честі з ним розмовляти. Він каже собі класти їжу й питво у першій кімнаті, а їсти, то виходить та їсть лиш, як там нікого нема. Шкода мене й розпитувати. Я про нього не більше знаю, як той дядько з гарячих країв, що обпікся холодною кашею.
При цих словах жовчну Піпчін пересмикує.
— Але, боже ж мій милий! — скромно ойкає місіс Чік. — Скільки це тривати може! Що з нього буде, місіс Піпчінг, як він не зробить зусилля? Гадаю, він досить уже набачився того, що буває, коли не зробити зусилля, і міг би уникнути цієї фатальної помилки.
— Тринди-ринди! — потираючи носа, каже місіс Піпчін. — По-моєму, забагато галасу знічев’я. Нічого тут надзвичайного нема. І колись люди лиха зазнавали та мусили розпрощатися зі своїм майном. Так і зі мною було.
— Мій брат, — глибокодумно веде місіс Чік далі, — особливий… такий чудний чоловік. Я такого чудного ще зроду не бачила. Чи повірить же хто, що коли він довідався про заміжжя та від’їзд отої нелюдської дитини… тішу себе згадкою, як я завжди казала, що в ній є щось ненормальне, тільки ніхто ніколи мене не слухає… Хто, кажу, пойме віри, що він тоді напустився на мене й сказав, ніби думав, що вона живе в мене вдома? Чи чувано ж таке? І хто повірить, що коли я запросто сказала йому: «Полю, я, може, й дурна, і навіть напевне дурна, але для мене незрозуміло, як твої справи могли дійти до такого», — то він буквально накинувся на мене й заявив, щоб я не приходила до нього, аж він мене сам покличе! Чи ж бачено таке?
— Ах! — каже місіс Піпчін. — Шкода, що він не мав діла з копальнями. То була б добра проба характеру.
— І чим усе це скінчиться? — зітхає місіс Чік, пускаючи повз вуха зауваження місіс Піпчін. — Ось що мені хочеться знати. Що збирається робити мій брат? Адже він мусить щось зробити. Який сенс сидіти отак у затворництві? Справи самі до нього не прийдуть. Ні! Він мусить іти до них. Думаю, він, як людина діла, знає, куди йти. Гаразд. То чого ж не йде туди?
Склепавши докупи цей нерозривний ланцюг міркувань, місіс Чік хвилину мовчить, милуючись ним.
— До того ж, — з переконливим виглядом додає розсудлива дама, — чи ж бачено таку впертість — сидіти отут затворником під час усіх цих страшних неприємностей? Ніби йому нема куди податися. Звичайно ж, він міг прийти до нас. Гадаю, він знає, що то його рідний дім? Містер Чік геть надокучив мені з цим, а я ж сама, власними вустами, казала: «Ти ж не-думаєш, Полю, що коли твої справи дійшли до такого, то ти став менше свій для таких близьких родичів, як ми? Ти ж не думаєш, що ми такі, як всі решта в світі?» Але ні! Він сидів і сидить тут. А коли будинок винаймуть? Що він тоді робитиме? Він же не зможе тут лишатися. А якщо захоче лишитися, — почнуться позови до суду, виселення та все таке інше, і він буде змушений виїхати. Чому ж тоді не виїхати відразу. От я й знов повертаю до того, з чого почала, і питаю — чим же це все скінчиться?
— Чим воно скінчиться для мене, я знаю, — відповідає місіс Піпчін, — і мені цього досить. Я звідси забираюся в один мент.
— В один що, місіс Піпчін? — перепитує місіс Чік.
— Мент! — відрубує місіс Піпчін.
— А! Ну що ж? Не можу вам за це дорікати, місіс Піпчін, — щиросердо зізнається місіс Чік.