Щодо його партнера, капітана Катла, то справи, які капітан обладжує в голові, набагато кращі, ніж будь-яка дійсність. Значення, яке має мічман для англійського мореплавства та торгівлі, сповнює капітана такою гордістю, мовби й справді жоден корабель не міг вийти з Лондонського порту без мічманової допомоги. А захват, яким його сповнює власне ім’я над дверима, не знає меж. Він двадцять разів на день перетинає вулицю, щоб глянути на нього з протилежного пішоходу, і незмінно каже при цій нагоді: «Едварде Катле, хлопче мій, якби твоя мама знала, що ти колись станеш ученим чоловіком, — ото б дивувалася старенька!»
Аж ось до дерев’яного мічмана на шаленій швидкості мчить містер Тутс і, весь червоний, влітає у маленьку вітальню.
— Капітане Джілсе й містере Солсе, — каже містер Тутс, — я щасливий повідомити вас, що в місіс Тутс збільшилась родина.
— Це робить їй честь! — гукає капітан.
— Здоровлю вас, містере Тутсе! — каже старий Сол.
— Спасибі, — хихотить містер Тутс, — дуже вдячний.
— Я знав, що вам буде приємно це почути й тому сам прибіг. Ми таки, знаєте, посуваємось наперед. У нас вже є Флоренс і Сюзанна, а тепер ще оце мале.
— Дівчинка? — питається капітан.
— Так, капітане Джілсе, — відповідає Тутс, — і я дуже радію. Що частіше ми зможем повторити цю найнезвичайнішу жінку, то, на мою думку, краще.
— Так тримати! — каже капітан, повертаючись до старого бутля без шийки, — вже-бо вечір і на столі в дерев’яного мічмана, як завжди, невеличкий запас люльок та склянок. — Вип’єм за неї, щоб привела ще стільки ж!
— Спасибі, капітане Джілсе, — дякує втішений містер Тутс. — Цілком поділяю ваші почуття. З вашого дозволу гадаю, за даних обставин це нікому не буде неприємно, — я запалю люльку.
Містер Тутс починає палити люльку, а від радощів, що переповнюють серце, стає надзвичайно балакучий.
— З усіх дива гідних прикладів, що свідчать про надзвичайний розум цієї незрівнянної жінки, капітане Джілсе і містере Солсе, — каже містер Тутс, — найдивогіднішим є те, як чудово вона зрозуміла мою відданість міс Домбі.
Обидва слухачі погоджуються з ним.
— Бо, знаєте, — каже містер Тутс, — мої почуття до міс Домбі ніколи не мінялися. Вони такі ж, як і були. Вона й нині є для мене тим же світлим образом, яким була ще до мого знайомства з Уолтером. Коли ми з місіс Тутс уперше заговорили про… одне слово, про моє сердечне почуття… знаєте, капітане Джілсе…
— Так, так, хлопче, — хитає головою капітан, — «що всіх нас у нурт укидає»… пошукайте це в книзі…
— Неодмінно пошукаю, капітане Джілсе, — натхненно обіцяє містер Тутс. — Коли ми вперше торкнулися цього питання, я пояснив їй, що я, так би мовити, зів’яла квітка, знаєте?
Це порівняння дуже до серця капітанові, і він бурмоче, що нема квітки понад рожу.
— Але боже мій! — каже містер Тутс. — Вона не гірше, як я сам, знала, що в мене на душі. Їй не треба було нічого пояснювати. Вона єдина могла стати між мною й тихою могилою, і зробила це так, що я довіку не перестану захоплюватися нею. Вона знає, що нікого в світі я не шаную так, як міс Домбі. Вона знає, що нема такого на землі, чого я не зробив би для міс Домбі. Вона знає, що для мене міс Домбі — найвродливіша, наймиліша, найбільш янгольська жінка. І як же вона до цього ставиться? З цілковитим розумінням: «Маєш рацію, мій любий. Я теж такої думки».
— І я, — каже капітан.
— І я, — приєднується Сол Джілс.
— Бачите, — продовжує містер Тутс по хвилині, під час якої з вельми вдоволеним і замисленим виглядом попихкував люлькою, — яка прозірлива в мене дружина! Яка вона мудра! Які влучні зауваження робить! Не далі, як вчора ввечері, коли ми сиділи, розкошуючи в подружньому блаженстві. Хоч це бідний вислів, їй-богу, порівнюючи з тим, що я відчуваю в присутності моєї дружини… вчора ввечері вона сказала, як усе чудово складається, коли глянути на теперішній стан справ нашого друга Уолтера. «Бачиш, — зауважила моя дружина, — його вже не посилають у плавання після отої першої подорожі з молодою дружиною», — і це ж правда, містере Солсе.
— Цілком, — стверджує, потираючи руки, старий.
— «Бачиш, його звільнили від цього, — каже моя дружина, — і з ходу довірили відповідальну посаду тут, на місці; він знов показав себе найкраще і швидко йде вгору, всі його люблять, а дядько помагає грішми, з якими йому щастить украй», — що, мені здається, так і є, містере Солсе? Дружина моя завше має рацію.
— Що ж, так і є… деякі з наших, як гадали, загиблих кораблів повернулися додому, повні золота, — посміхається старий Сол. — Невеличкі то суденця, але моєму хлопцеві стануть у пригоді, містере Тутсе!
— Свята правда! — радіє містер Тутс. — Бачите, дружина моя ніколи не помиляється. «Ось які його справи, — каже ця дивовижна жінка, — а що ж далі? Шо ж далі?» Прошу вас, капітане Джілсе і містере Солсе, звернути увагу на глибоку прозірливість моєї дружини. — «А далі те, що на очах у містера Домбі закладаються підвалини під… підприємства, — це власні її слова, — підприємства, що, поволі зростаючи, дорівняється, а може, й перевершить те, на чолі якого він колись стояв, і скромні початки якого (місіс Тутс вважає, що таке всім властиво) вивітрилися з його пам’яті. Отже, — сказала моя дружина, — «од дочки його зрештою зросте, ні, постане, — це власні слова місіс Тутс, — нова фірма «Домбі й Син»!»
Містер Тутс за допомогою люльки — яку він з великою охотою використовує тільки для ораторських цілей, оскільки ужиток за призначенням викликає у нього неприємні відчуття, дає таку високу оцінку пророцтвам своєї дружини, що капітан жбурляє свій капелюх і кричить:
— Соле Джілсе, ану вчений чоловіче, побратиме мій давній, що я казав Уол-рові знайти у той день, як він уперше став на службу? Чи не оцю цитату: «Повертайся назад, Уїттінгтоне, лорде-мере Лондона, а коли постарієш, то бути тобі тут довіку»? Чи не ці то були слова, Соле Джілсе?
— Ці, Неде, ці, — відповідає старий майстер корабельних інструментів. — Я добре пам’ятаю.
— Тоді ось що, — каже капітан, відкидаючись на спинку крісла й набираючи в груди повітря для громового реву — Я вам зараз заспіваю «Чарівну Піг», від початку до кінця, а ви тримайтесь обидва і підхоплюйте!
Сховане вино все старішає, як стара мадера свого часу, і пляшки обростають порохом та павутинням.
Стоять світлі осінні дні, і на березі моря часто можна бачити молоду даму і сивого як лунь джентльмена. З ними або поблизу них двоє дітей — хлопчик і дівчинка.
І майже завжди їх супроводить старий собака.
Сивий як лунь джентльмен гуляє з хлопчиком, розмовляє з ним, бавиться, доглядає і наглядає за ним так, ніби тільки ради нього й живе. Коли хлопчик замислюється, замислюється й джентльмен, а іноді, коли малий, зазираючи йому в обличчя, питає щось, візьме його ручку і, тримаючи її, забудеться відповісти. Тоді дитя каже: «Що, дідусю, я знову такий, як мій бідненький дядечко?»
— Так, Полю! Тільки він був кволий, а ти — дуже міцний.
— О, так. Я дуже міцний!
— І він лежав на візочку коло води, а ти бігаєш.
Вони знову підводяться і йдуть гуляти, бо сивоволосий джентльмен любить дивитись, як бігає та пустує дитя, і поки вони бродять отак разом, довкола й за ними стелиться шемріт про те, що їх пов’язує.
Та ніхто, опріч Флоренс, не знає, як сивоволосий джентльмен кохає дівчинку. Про це ніхто ніколи не шепочеться. Дівчинці й самій трохи дивно, чому він робить з цього таємницю. Вона панує в його серці. Він не може бачити й хмаринки на її обличчі. Не може спокійно дивитися, коли вона сидить в самотині. Йому здається, що вона чує кривду, якої й близько нема. Він потай від всіх бігає подивитись, як вона спить. Він любить, коли вона приходить будити його вранці, і найбільше кохає та пестить її тоді, як вони залишаться самі. Тоді дівчинка, буває, питається:
— Дідусику, чому ти плачеш, коли мене цілуєш?
— Маленька моя, маленька моя Флоренс! — тільки й відповідає він і відгортає кучері, що затінюють її серйозні оченята.