— Це — маленька дитина, сер, — сказав майор, опускаючи бінокль. — Закладаюсь на п’ятдесят тисяч фунтів.
Майор не міг забути цього видовиська. Він міг лише свистіти й вирячуватись так, що проти теперішніх колишні баньки здавалися запалими в очниці. День за днем, по три, чотири рази на тиждень дитина з’являлася знову. Майор вирячував очі й свистів. Тепер він був самотній на Принцесиному Майдані. Міс Токс перестала думати про нього. Синів він чи чорнів — їй те було байдуже.
Незмінність, із якою міс Токс йшла з Принцесиного Майдану по дитя та його мамку, поверталася з ними, з-нову відходила і приходила з ними, завжди при них, як невсипущий страж, ревність, із якою вона сама годувала та, пестила дитя, гралася з ним і заморожувала його юну кров виконанням деяких мелодій на клавесині, були надзвичайні. Десь у той же таки час у неї з’явилася пристрасть до милування якимось браслетом, а також місяцем, що над ним вона проводила тривалі спостереження з вікна своєї спальні. Та на що б міс Токс не дивилася — на сонце, місяць, зорі чи браслет, — на майора вона більше не дивилася. І майор свистів, лупав очима, дивувався, вештався по кімнатах і не міг нічого зрозуміти.
— Ви остаточно завоюєте серце мого брата. І це — достеменна правда, моя люба, — сказала одного дня місіс Чік.
Міс Токс зблідла.
— Він дедалі більше стає схожий на батька Поля, — зауважила місіс Чік.
Міс Токс замість відповіді вхопила маленького Поля на руки і своїми пестощами геть зіжмакала й сплющила його чепчик.
— А чи схожий він на матір, з якою ви, моя люба, хотіли познайомити мене? — спитала міс Токс.
— Ні, анітрохи, — відповіла Луїза.
— А вона… вона була гарна, правда? — затинаючись, мовила міс Токс.
— Гарна? Бідолашна Фанні була цікава жінка, — подумавши хвилинку, сказала місіс Чік. — Безперечно, цікава. Чого у неї не було — то це владної вдачі,сотого відчуття вищості, якого слід було б сподіватися від дружини мого брата. Не мала вона й тієї сили та твердості духу, що потрібні з таким чоловіком.
Міс Токс глибоко зітхнула.
— Але вона була дуже мила, — закінчила місіс Чік, — надзвичайно мила. І збиралася… Ох, які вона мала наміри, бідолашна Фанні!
— Янгол! — скрикнула міс Токс, звертаючись до маленького Поля. — Викапаний портрет свого татка!
Якби майор міг знати, скільки надій та сподівань, яка безліч планів та проектів пов’язувалися з цим немовлям; коли б він міг бачити, як усе це крутилось у безладному вирі круг пожмаканого чепчика маленького, несвідомого Поля, він справді мав би право вирячити очі. Може, тоді, серед цього хаосу він розпізнав би кілька честолюбних окрушин, що належали міс Токс, і зрозумів би, який же непевний капітал укладала ця леді у фірму «Домбі і Син».
Якби сам Поль, прокинувшись уночі, міг довкола свого ліжечка побачити бліді привиди мрій, що їх снували про нього інші, він би теж мав підстави вирячити очі. Але малий спав і не тямив нічого ні про добрі наміри міс Токс, ні про подив майора, ні про передчасні злигодні своєї сестри, ні про суворі видива свого батька. Він не знав навіть, що на землі існує Домбі чи Син.
Розділ восьмий
ПРО ДАЛЬШЕ ЗРОСТАННЯ ПОЛЯ І ЙОГО ВДАЧУ
Під чуйним і недремним оком Часу — ще одного майора — сни Поля потроху мінялися. У них проникало дедалі більше світла, сновидіння дедалі ставали чистіші й виразніші, щораз густіший рій речей та вражень оточував його в хвилини спочинку. І так з немовляти виріс малий Домбі, що ходив, балакав і з усього чудувався.
Після гріхопадіння і вигнання Річардс дитячу кімнату передали у відання цілої комісії, як то буває в громадській установі, коли не можуть знайти одного Атланта, що узяв би її на себе. Комісія, звичайно, складалася з місіс Чік та міс Токс, які віддавалися своїм обов’язкам з таким запалом, що майор Бегсток день у день почував себе більше занедбаним, а містер Чік, позбавлений домашнього нагляду, пустився берега: обідав по клубах та кав’ярнях, три рази явно тхнув тютюном, раз пішов сам до театру, — одне слово, попустив віжки (як висловилась місіс Чік) своїх громадських і моральних зобов’язань.
І все ж таки, попри все оте піклування та пильнування, Поль не пашів здоров’ям, як обіцяв був спочатку. Тендітний з природи, він марнів та гибів після відходу своєї мамки і, здавалось, чекав лише нагоди, щоб вислизнути їм з рук і піти шукати небіжку матір. Щоправда, він щасливо оминув цю небезпеку на крутому шляху до змужніння, але й далі гони були важкенькі — з усіма, мов на зло, можливими перешкодами. Кожен зуб був для нього як карколомна загорожа, кожен пухирчик кору — мурована стіна. Він падав з сідла від кожного нападу коклюшу: його валили долі й заливали з головою хвилі дрібних недуг, що йшли назирцем одна по одній, не даючи йому змоги звестись на ноги. Якось замість молочниці в горлі у нього оселився кровожерний хижак, і навіть вітрянка, незважаючи на свою лагідну назву, пройшлася по ньому ураганом.
Застуда, схоплена під час хрестин, пішла в корінь, уразивши, мабуть, якийсь особливо чутливий орган, що ніяк не міг зігрітися в холодному затишку батька, — в усякому разі, від того дня Поля переслідували самі нещастя. Місіс Уїкем часто казала, що ніколи не бачила аж так покривдженого долею малого.
Місіс Уїкем була дружиною офіціанта, а бути дружиною офіціанта — це майже те саме, що бути вдовою. До вступу її на службу до містера Домбі поставились прихильно, бо здавалося очевидним, що ні вона за кимсь, ні хтось за нею впадати не буде, і її взяли за няньку через день чи два після того, як Поль так раптово був відлучений від груді. Місіс Уїкем була білява жінка з бровами, що завжди пнулися догори, й головою, що завжди хилилася донизу. Вона мала лагідну вдачу й любила, щоб її пожаліли — як любила жаліти себе чи будь-кого на світі. У неї було надзвичайне вміння бачити все в найсумнішому, найжалюгідцішому світлі, наводити різні страхітливі аналогії і діставати з усього цього неабияку втіху.
Навряд чи потрібно казати, що ані найменший натяк на всі оті прикрощі не дійшов до відома величного містера Домбі. Було б дивно, якби хто-небудь у цілім домі — не виключаючи й місіс Чік з міс Токс — наважився бодай би шепнути йому, що з — маленьким Полем не все гаразд. Містер Домбі сказав собі, що його син, як всі інші, мусить перехворіти всіма дитячими хворобами і чим скорше це станеться, тим краще. Міг би він відкупитись від них чи знайти підставну особу, як то роблять при наборі в армію — він би не пошкодував грошей. Але оскільки це було неможливо, то містер Домбі, з властивою йому зарозумілістю, лише дивувався примхливості природи і кожного разу розважав себе думкою, що ось іще одну милю дороги подолано і настільки ж поближчала знаменна кінцева мета. Почуття, яке тепер опанувало його і росло разом з Полем, було нетерпіння — він не міг дочекатися, коли мрії про об’єднану поколіннями могутність переможно здійсняться.
Деякі розумники запевняють, що егоїзм — джерело найпалкішої любові та прив’язань. Від самого початку юний нащадок містера Домбі був для нього настільки важливою часткою його власної величі, тобто (бо це одне і те ж) величі торговельної фірми «Домбі і Син», що батьківські почуття його було видно, мов на долоні, — як і кожну славну красою споруду, — аж до найглибших підмурків. А втім, він любив сина усією любов’ю, на яку був здатний. Коли в глибині його мерзлого серця й було якесь тепле місце, то його посідав маленький Поль, а на крижаній поверхні коли й одбивався якийсь образ, то був образ сина — тільки не немовляти чи дитини, а дорослого сина — «Сина». Ось чому він так нетерпляче поривався до майбутнього, перестрибуючи проміжні щаблі. Ось чому, незважаючи на свою любов, він так мало цікавився ними: йому здавалося, наче життя його дитини зачаровано таким чином, що Поль повинен стати дорослим — тим дорослим Полем, з яким він щодня подумки радився й будував різні плани, немов то була вже дійсність.
Так минуло п’ять років, Поль підріс. Він був гарненький хлопчик, тільки личко мав бліде та задумливе, і це примушувало місіс Уїкем багатозначно похитувати головою і тяжко зітхати. З усього було видно, що владності йому не забракне — його вже тепер аж розпирало від райдужного передчуття власної значущості, якій підпорядковувалися всі і все. Погідної вдачі, інколи він пустував і брикав, як кожна дитина, але іншим разом сидів дивно, по-старечому замислений у своєму кріслечку, скидаючись на одну з тих моторошних істот (і розмовляючи як вони) сто й двохсотрічного віку, що ними в казках підмінюють дітей. Він часто зазнавав цих нападів передчасної старості, іноді дуже раптових, нагорі, в дитячій кімнаті, — тодї він казав, що втомився, навіть коли грався з Флоренс чи гарцював з міс Токс у спільній упряжі. І вже зовсім неминуче траплялося це кожного разу, як його крісельце переносили до батькової кімнати, де вони по обіді сиділи разом біля каміна. То була найдивоглядніша пара, яку будь-коли освітлював вогонь у каміні: містер Домбі, врочистий і випростаний, що пильно вдивлявся у полум’я, і його маленька подоба зі старечим обличчям, що так само втопляла очі в червоній глибині, зосереджено і пильно, мов мудрець. Містер Домбі обмірковував складні питання світового характеру, а його маленька подоба поринала в бозна-які химерні мрії, невиразні думки та незв’язні міркування. Містер Домбі не гнувся від надміру крохмалю та пихи: його маленька подоба — внаслідок спадковості й несвідомого мавпування. Обидва — надзвичайно схожі й водночас разюче неподібні один до одного.