А втім, усі говорили, що місіс Піпчін має свою систему виховання дітей. І дійсно вона її мала. Задираки повертались додому досить приборкані, проживши лише кілька місяців під її гостинним дахом. Казали також, що з боку місіс Піпчін було надзвичайно благородно присвятити себе такому життю, віддаючи дітям усі свої почуття й перемігши своє особисте горе після того, як серце містера Піпчіна розірвалось у перуанських копальнях.
Поруч з цією винятковою старою леді Поль у своїм кріселку, поставленім навпроти каміна, міг сидіти як завгодно довго. Він, здавалося, не знав, що таке втома, коли пильно вдивлявся в обличчя місіс Піпчін. Він не любив її і не боявся, але в отій своїй старечій примхливості, здавалося, знаходив у ній щось страхітливо привабне. Він міг сидіти, гріючи руки, і дивитись на неї так довго, що місіс Піпчін, дарма що була яга, починала ніяковіти. Одного разу, лишившися з ним віч-на-віч, вона спитала Поля, про що той думає.
— Про вас, — безсоромно відповів Поль.
— І що ж ви про мене думаєте?
— Я думаю, що ви, певне, вже дуже стара.
— Таких речей, молодий чоловіче, говорити не слід, — зауважила дама. — Такого не говорять.
— Чому? — зацікавився Поль.
— Бо це неввічливо, — буркнула місіс Піпчін.
— Неввічливо? — перепитав Поль.
— Неввічливо.
— Уїкем каже, що неввічливо їсти самій баранячі котлети і грінки, — наївно промовив Поль.
— Уїкем, — почервоніла місіс Піпчін, — уїдлива, розбещена, нахабна потіпаха.
— Що це значить? — не зрозумів Поль.
— Хай це вас не обходить, сер, — одказала місіс Піпчін. — Згадайте-но історію з маленьким хлопчиком, якого заколов рогами скажений бик за те, що він весь час про щось розпитував.
— Коли бик був скажений, то як він міг знати, що хлопець про все розпитує? — здивувався Поль. — Ніхто не піде переказувати секрети скаженому бикові. Не вірю я цій історії.
— Ви не вірите, сер? — повторила зачудована леді.
— Ні, — сказав Поль.
— А якби бик не був скажений — ви й тоді б не повірили, мале ви, невірне хлопча?
Поль не обмірковував питання з цього погляду, бо всі свої висновки грунтував на гаданім божевіллі бика і мусив був на цей раз визнати себе за переможеного. Але він сидів і мізкував далі з таким видимим наміром загнати кінець-кїнцем місіс Піпчін на слизьке, що навіть ця незламна леді визнала за краще відступити, поки він забуде за їхню розмову.
Від того часу місіс Піпчін надило до Поля те саме дивне почуття, що тягло і його до неї. Вона намовила його ставити кріселко з того ж боку каміна, де сиділа сама, а не навпроти, як раніше. Тут він і сидів — у кутку між решіткою і місіс Піпчін, в тіні чорних шовків, — і вивчав щонайменшу риску та зморшку на її обличчі, вдивляючись в її жорстке сіре око так пильно, що місіс Піпчін іноді заплющувала очі, вдаючи ніби спить. У місіс Піпчін був старий чорний кіт, що звичайно вдоволено муркотів, згорнувшись клубочком під самою решіткою, і кліпав очима на вогонь, доки зіниці його перетворювались на два знаки оклику. Коли вони всі втрьох сиділи отак перед каміном, шановна стара леді,— хай вона вже дарує нам, — скидалася на відьму, а Поль і кіт — на її нечистих помагачів. Було б не дивина, якби однієї хуртовинної ночі вони всі разом шугнули в комин і пощезли навіки.
Проте цього так ніколи й не сталося. Коли сутеніло, кіт і Поль, а також місіс Піпчін завжди сиділи на своїх місцях, і Поль, уникаючи товариства юного Бісерстона, щовечора вивчав місіс Піпчін, кота і вогонь, ніби це був тритомний трактат з некромантії.
Місіс Уїкем мала свою думку щодо дивацтв Поля. І, остаточно утвердившись у своїх пригнічених настроях завдяки спогляданню димарів за вікнами, голосінню вітру, та й узагалі нудячись світом (хай би хоч земля репнула, — казала вона в тузі), Уїкем дійшла найгірших висновків. Однією з особливостей політики місіс Піпчін було бажання вберегти свою «молоду потіпаху» (родова назва для всіх її служниць) від спілкування з місіс Уїкем. Для цього вона чимало часу витрачала на те, щоб ховатися за дверима й вихоплюватись звідти саме тоді, як ця віддана їй дівчина підходила до кімнати місіс Уїкем. Але Бері могла тут бувати й розмовляти коли їй завгодно, — з огляду на численні обов’язки, що їх вона виконувала вдень і вночі. Перед нею й розважала своє серце місіс Уїкем.
— Який він гарненький, коли спить! — мовила Бері, що, принісши місіс Уїкем вечерю, замилувалась Полем у ліжечку.
— Ах! — зітхнула місіс Уїкем, — такий він і має бути.
— Та не поганий він і тоді, як не спить, — зауважила Бері.
— Так, мадам. О, так! Але не гірша була й донька мого дядька, Бетсі Джейн, — сказала місіс Уїкем.
Бері, схоже, була не проти встановити зв’язок між Полем Домбі й дочкою дядька місіс Уїкем.
— Жінка мого дядька, — вела далі місіс Уїкем, — померла так само, як і його матуся. А дядькова донька теж бувала отака, як містер Поль. Дядькова донька часом такий страх на людей наводила, що ну!
— Як? — зацікавилась Бері.
— Я б нізащо не згодилась пересидіти ніч з Бетсі Джейн, — сказала місіс Уїкем, — навіть якби назавтра в мого чоловіка мала бути власна крамниця. Ні, я б нізащо не пішла на це, міс Бері.
Ясна річ, міс Бері спитала: чому? Та місіс Уїкем, як це звичайно роблять деякі жіночки в такій ситуації, не переймаючись, гнула своєї:
— Бетсі Джейн, — сказала вона, — була таке любе дитятко, що кращого годі й бажати. Я і не бажала б кращого. Всі хвороби, на які хворіють діти, Бетсі Джейн перебула. Корчі для неї була така ж звичайна річ, як прищі для вас, міс Бері.
Міс Бері мимохіть зморщила носа.
— Але до Бетсі Джейн, — тут місіс Уїкем стишила голос, озираючись довкола й глянувши на Поля, — до Бетсі Джейн, коли та лежала в колисці, приходила її покійна мати. Я не можу сказати, ні як це було, ні коли це було; не можу сказати також, чи знало про це любе дитятко, але небіжка мати таки пильнувала його, міс Бері! Скажете — нісенітниця? Я не ображуся, міс. Я за те, щоб ви з чистим сумлінням могли вважати це нісенітницею. Може, тоді вам краще житиметься у цьому — даруйте на слові — кладовищі, а не домі, що мене в могилу заганяє. Містер Поль спить чогось неспокійно, — погладьте його по спинці.
— Ви, певне, гадаєте, — сказала міс Бері, обережно виконуючи те, про що її прошено, — що й Поля доглядала його мати?
— На Бетсі Джейн, — урочистим тоном провадила місіс Уїкем, — находило таке ж, як і на цю дитину, і мінялася вона так само, як він. Я бачила, і то не раз, як вона сиділа так і думала, думала, думала без кінця, як і він. Я бачила, і не раз, як вона виглядала при цьому, — стара престара, знов-таки, як він. Я чула, і не раз, як вона розмовляє— точнісінько, як він. Я вважаю, що ця дитина й Бетсі Джейн — одного кореня, міс Бері.
— А дочка вашого дядька жива ще? — поцікавилась міс Бері.
— Так, міс, вона жива, — відповіла місіс Уїкем, тріумфуючи, бо міс Бері, очевидно, чекала протилежного. — Вона жива, заміжня, і чоловік у неї — срібляр. О так, міс, вона — жива! — повторила місіс Уїкем, підкреслюючи означений нею займенник.
Ясно було, що хтось, значить, помер; і небога місіс Піпчін спитала: хто саме?
— Не хочу вас лякати, — відповіла Уїкем, наминаючи вечерю. — Краще не питайте.
То був найвірніший спосіб, щоб тебе запитали вдруге. Отже, міс Бері повторила питання, і, повагавшись та поопиравшись трохи, місіс Уїкем відклала ножа, знову озирнулася, глянула на Поля й промовила:
— Вона якось дивно прихилялася до людей — часом з чистої примхи, а часом і з любов’ю, як в усіх, тільки сильнішою. Всі оті люди повмирали.
Це було так несподівано й так налякало небогу, що та остовпіла, сидячи на твердому краєчку ліжка, важко задихала й з неприхованою тривогою видивилась на свою співбесідницю.