Отже, траплялося, що разів шість на рік Уолтер скидав на вулиці капелюха перед Флоренс, а Флоренс спинялася потиснути йому руку. Місіс Уїкем (яка на свій лад переінакшила прізвище Уолтера й незмінно називала його «молодий Гайгай»), знаючи історію їхнього знайомства, настільки звикла до хлопця, що не звертала на це ніякої уваги. Міс Ніппер, зі свого боку, навіть прагнула цих зустрічей, бо приємна Уолтерова зовнішність справила враження на її юну чутливу душу, і вона схилялася до думки, що її почуття не лишаються без відповіді.
Отже, Уолтер не те що не забував про своє знайомство з Флоренс, а навпаки — згадував про нього дедалі частіше. Щодо його несподіваного початку й усіх маленьких подробиць, котрі надавали йому особливого колориту й пікантності, то все це здавалось Уолтерові швидше цікавою і дуже для нього втішною казкою, аніж реальністю, в якій і він брав участь. В його уяві на першому плані завжди поставала Флоренс, а не він сам. Іноді Уолтер думав (і тоді прискорював ходу), як би було чудово, коли б він, на другий же день після їхньої зустрічі, вирушив у море, укрився б славою, а після довгих років відсутності повернувся б назад адміралом, яскріючи всіма барвами, мов дельфін, або щонайменше капітаном військового корабля з блискучими еполетами на плечах, одружився б із Флоренс (на той час уже вродливою молодою жінкою), на зло зубам, краватці та ланцюжку від годинника містера Домбі, і переможно повіз би її до блакитних берегів якогось далекого краю. А втім, попри всі ці польоти фантазії, мідна табличка на дверях контори «Домбі і Син» не так уже часто світилася золотом надій, а брудні скляні дашки променисто сяяли, — тож коли капітан з дядьком Солем розмовляли про Річарда Уїттінгтона й хазяйських дочок, Уолтер відчував, що краще за них розуміє своє місце в торговельному домі «Домбі і Син».
Уолтер день за днем весело й легко виконував свої обов’язки. Він добре прозирав утішні сподівання дядька Сола та капітана Катла, але плекав ще й тисячі своїх власних невиразних мрій, проти яких їхні фантазії здавалися сірою буденщиною. Так жив Уолтер і в період місіс Піпчін, коли він уже трохи (але не досить) змужнів, і був такий самий легконогий, легкосердий і легкодумний юнак, як і за тих часів, коли з уявною ватагою матросів і з дядьком Солем на чолі атакував вітальню або присвічував старому, коли той діставав з льоху відому нам мадеру.
— Дядю Соле, — сказав Уолтер, — я думаю, чи ви, бува, не захворіли? Ви сьогодні нічого не їли за сніданком. Я приведу лікаря, якщо так піде далі.
— Лікар не може дати того, що мені треба, хлопчику, — відповів дядько Сол. — А якщо котрий і міг би, то не дасть.
— Чого ж вам треба, дядю? Покупців?
— Так, — зітхнув Соломон. — Покупці допомогли би.
— Ох, хай йому біс! — скрикнув Уолтер, зі стуком ставлячи чашку й ударяючи рукою по столі. — Коли я бачу, як сотні людей цілий день сновигають по нашій вулиці і з десяток щохвилі проходить повз нашу крамницю, мені так кортить вискочити, схопити кого-небудь за комір, притягти сюди і змусити його купити інструментів не менше, як на п’ятдесят фунтів готівкою! Ну й що ви там виглядаєте під дверима? — вів Уолтер далі, звертаючись до старого джентльмена в напудреній перуці (нечутно для нього, звичайно), що вивалив очі на корабельну підзорну трубу. — Який з цього толк? І я так міг би. А ви зайдіть та купіть її!
Однак джентльмен, вдовольнивши свою цікавість, спокійно потупцяв далі.
— Пішов! — сказав Уолтер. — І так усі. Але, дядю… Дядю Соле! — повторив він, бо старий замислився й не озвався на перший поклик. — Не зневіряйтеся. Не журіться, дядечку. Коли замовлення почнуть надходити, то посипляться в такій кількості, що ви собі ради з ними не дасте.
— Мене вже не буде, коли вони почнуть надходити, хлопчику, — відказав Соломон Джілс. — Вони не надійдуть, доки я не відійду.
— Та не журіться ви, дядю. Кажу ж бо, — не журіться! — не вгавав Уолтер.
Старий Сол спробував прибрати веселішого вигляду й посміхнувся до небожа так щиро, як міг.
— І тільки й того, дядю? Чи тут іще щось криється? — спитав Уолтер, спираючись ліктями на чайну тацю і нахилившись наперед, щоб надати розмові більшої щирості та довіри. — Не ховайтеся від мене, дядю, кажіть усе.
— Ні, ні, нічого, — відповів старий, Сол. — Що ж тут іще може критися?
Уолтер недовірливо похитав головою.
— Про це ж я й хочу дізнатися від вас, — сказав він, — а ви у мене питаєтесь! Зізнаюся вам, дядю, — коли я бачу вас отаким, я шкодую, що живу з вами.
Старий Сол мимохіть витріщив очі.
— А так. Хоч нікому й ніколи не було так добре, як мені з вами, але коли я бачу вас в такому гуморі, я дуже шкодую, що живу тут.
— Я буваю занудний, я знаю, — сказав Соломон, потираючи собі руки.
— Що я хочу сказати, дядю Соле, — продовжував Уолтер, нахиляючись ще більше й легенько ляснувши його по плечу, — я, бачите, гадаю, що вам краще було б, якби замість мене отут сиділа та наливала вам чай ваша жіночка. Така, знаєте, славна, сердечна, симпатична бабуся, якраз вам до пари, що доглядала б вас і вміла підтримати у вас гарний настрій. А тут сиджу я і я люблю вас від щирого серця, як тільки може любити небіж. Але ж я тільки небіж і не можу бути тим товаришем, яким стала б вона багато років тому, — подругою, що б уміла розрадити вас, коли вам погано на душі, — хоч я б усі гроші віддав, аби лише вас розрадити! Отож я й кажу — коли я бачу, як ви журитесь, мені сумно стає, що біля вас нема нікого кращого ніж отаке, як я, недолуге базікало, що хоче втішити вас, дядю, але не знає як. Не знає як, — повторив Уолтер, тягнучись, щоб потиснути руку дядькові.
— Уоле, хлопчику мій, — мовив Соломон, — навіть якби ота славна бабуся вже п’ятдесят п’ять років сиділа у цій вітальні, я не міг би любити її більше, ніж люблю тебе.
— Я знаю це, дядю Соле, добре знаю, — відповів Уолтер. — Але вам не було б так тяжко від того, що у вас на душі, якби вона була з вами, бо вона знала б, як розважити вас, а я не знаю.
— Ні, ні, і ти знаєш, — заперечив майстер корабельних інструментів.
— Гаразд. То в чому ж річ, дядю? — ластячись до старого, спитав Уолтер. — Ну, кажіть же, у чім справа?
Соломон Джілс повторив, що йому нема чого приховувати, і повторив так рішуче, що небіж не мав іншого виходу, як удати, буцім вірить йому.
— Я можу сказати тільки одне, дядю Соле, — що коли б було…
— Але нема, — затявся Соломон.
— Нехай, — промовив Уолтер. — В такому разі я не маю чого сказати, і дуже добре, бо мені вже пора на службу. — Я, коли буду в місті, забігатиму сюди — подивлюся, як вам тут ведеться. Тільки глядіть, дядю! Я більше ніколи вам не повірю й більше нічого не розповім про містера Турбота-молодшого, коли довідаюсь, що ви мене обманули!
Соломон Джілс, сміючись, запевнив, що чогось такого він не довідається, і Уолтер, перебираючи в думці всі неможливі способи забагатіти й поставити дерев’яного мічмана у незалежне становище, вирушив до контори «Домбі і Син» у смутнішому, ніж звичайно, настрої.
У ті часи за рогом, на Єпископській вулиці, жив такий собі Броглей, присяжний маклер й оцінювач. В його захаращеній крамниці в цілком невідповідних своєму призначенню поєднаннях абияк громадилися купи старих меблів. Десятки стільців чіплялися за рукомийники, що самі ледве трималися на верхах буфетів, а ті й собі балансували на обідніх столах, що лежали, ногами догори, на ще інших обідніх столах, — і таке розташування було ще з наймудріших. Банкетний набір покришок на тарелі, келихів для вина та карафок можна було бачити на ліжках у веселому товаристві півдесятка коцюб і лампи для передпокою. Колекція віконних гардин без вікон оздоблювала барикаду з комодів, на яких стояли аптечні слоїки, а бездомний килим, розлучений зі своїм приятелем-каміном, одважно терпів різкий східний вітер, що дув просто на нього, і скорботно тремтів в унісон із пронизливими схлипами піаніно, яке щодня губило по струні й на кожен гуркіт з вулиці ледь чутно озивалося бринінням своєї розладнаної, розбитої душі. У крамниці містера Броглея завжди був великий вибір знерухомілих дзигарів, яких, здавалося, вже й не можна було пустити в хід, як і грошові справи їхніх колишніх власників, і різних свічад, розташованих так, що вони відбивалися одне в однім, відкриваючи оку нескінченну перспективу банкротств і руїни.