Сам містер Броглей був огрядний чоловік з вологими очима, рожевим обличчям, кучерявим волоссям і поступливою вдачею, бо ця відміна Каїв Маріїв, що сидять на руїнах чужих Карфагенів, завжди буває в гарному гуморі. Подеколи він заходив до крамниці Соломона розпитати про торгівлю, і Уолтер знав його настільки, що вітався з ним на вулиці. Проте знайомство Соломона Джілса з маклером далі цього не йшло, тому Уолтер немало здивувався, коли, заглянувши, як обіцяв, того ж таки ранку в крамницю, побачив, що містер Броглей сидить у вітальні, засунувши руки в кишені, а капелюх його висить за дверима.
— Ну, дядю Соле, — гукнув Уолтер (старий похмуро сидів за столом, і окуляри, на превелике диво, були в нього на носі, а не на лобі), — як ви себе почуваєте?
Соломон похитав головою і махнув рукою в напрямі маклера, мовби представляв його.
— Щось трапилося? — спитав, затинаючись, Уолтер.
— Ні-ні, нічого не трапилось, — запевнив містер Броглей. — Не турбуйтеся.
Уолтер з німим подивом перебіг очима від маклера до дядька.
— Справа в тому, — пояснив містер Броглей, — що треба сплатити невеличкий борговий вексель — триста сімдесят з чимось фунтів, а строк вийшов. І вексель той у мене.
— У вас! — скрикнув Уолтер, озираючись.
— Ага, — конфіденційним тоном сказав містер Броглей і похитав головою, даючи на розум, що сваритися їм нема за що. — На майно накладено арешт. От і все. Не турбуйтеся. Я прийшов сюди сам, щоб усе обійшлося тихо й по-товариськи. Ви ж мене знаєте. Це діло цілком приватне.
— Дядю Соле! — пробелькотів Уолтер.
— Уоле, хлопчику, — відповів дядько. — Це зі мною вперше. Такого нещастя я ще не знав. І вже застарий, щоб знову братись до діла. — І піднявши окуляри на лоба (бо вони вже не здатні були приховати його почуття), Соломон Джілс накрив лице руками і ревно заридав, і сльози падали йому на жилет кольору кави.
— Дядю Соле! Не треба, прошу! — вигукнув Уолтер, який аж затрясся від страху, побачивши, що старий плаче. — На бога, тільки не це! Що мені робити, містере Броглей?
— Я порадив би пошукати якогось приятеля чи кого, — сказав містер Броглей, — і поговорити з ним.
— Правильно! — скрикнув Уолтер, ладний ухопитися за першу-ліпшу думку. — Звичайно! Дякую. Капітан Катл, дядю, — ось хто нам потрібен! Заждіть, поки я збігаю до капітана Катла. Ви попильнуйте дядька, містере Броглей, і заспокойте його, як можете, — добре, містере Броглей? І не треба розпачу, дядю Соле. Ну, заспокойтесь, не журіться!
Сказавши це з великим запалом і незважаючи на слабкі протести старого, Уолтер стрілою вихопився з крамниці, заскочив до контори попередити, що не буде на службі через наглу недугу дядька, і щодуху помчав до капітана Катла.
Дорогою йому здавалось, що все навкруги змінилося. На вулицях, як і завжди, був гамір і стиск возів, бричок, фургонів, омнібусів та перехожих, але через лихо, що спіткало дерев’яного мічмана, все йому видавалося якимось новим і дивним. Будинки й крамниці були не ті, що раніш, — на них висіли конфіскаційні ордери містера Броглея, писані великими літерами. Маклер, здавалося, наклав арешт навіть на церкви, бо їхні шпилі здіймались до неба геть по-іншому. Саме небо змінилося, бо, безперечно ж, і на нього наклали арешт.
Капітан Катл жив над невеличким каналом, поблизу Індійських корабелень, де був підйомний міст, що вряди-годи розходився, пропускаючи велетенське судно, і воно сунуло вздовж вулиці, наче викинений на берег левіафан. Цікаво було, наближаючись до оселі капітана Катла, простежити, як відбувається поступовий перехід від суходолу до води. Починався він появою флагштоків — неодмінної прикмети шинків. Потім з’являлися крамниці готового одягу з вивішеними надворі синіми куфайками, шапками-зюйдвестками і брезентовими штанами, від вузьких до найширших. Далі йшли кузні, де кувалися якорі та ланцюги, і де молоти цілий день дзвеніли об залізо. Ще далі тягнулася низка будинків, біля яких, визираючи з-поміж червоної квасолі, стриміли невисокі щогли, увінчані флюгерами. Далі — рівчаки. Далі — підстрижені верби. Знову рівчаки. Далі — невиразні смуги брудної води, яку й описати годі, бо її й не видно між кораблів. Ще далі повітря тхнуло тирсою, і виробництво щогол, весел, дерев’яних брусів і човнів поглинало всі інші руко-месла. Далі грунт ставав мочаруватий і грузький. Далі вже нічим не тхнуло, тільки пахло цукром та ромом. І нарешті перед вами — Бриг-майдан, а на ньому — будинок, де живе капітан Катл, на другому й останньому поверсі.
Капітан був один з тих, наче витесаних з дуба, людей, що їх і найбуйніша уява не здатна відділити від будь-якої, бодай найнезначнішої частини їхнього туалету. Тож коли Уолтер постукав у двері, а капітан тут же висунувся в одне з віконець від вулиці, вітаючи його, — в своєму цупкому навощеному капелюсі, зі своїм, подібним до вітрила, коміром сорочки, в синьому і настовбурченому, як звичайно, костюмі,— хлопець був переконаний, що капітан завжди такий, і не інакший, — так ніби містер Катл був птахом, а все решта — пір’ям на ньому.
— Уол-ре, хлопче, а постукай-но ще, — сказав капітан Катл. — Сильніше! Сьогодні у нас перуть.
Уолтер з нетерплячки зняв страшенний гуркіт.
— Отак-так! — сказав капітан і зараз же втягнув назад голову, немов чекав шквалу.
Він не помилився. На стук з блискавичною швидкістю з’явилася вдова із закасаними по плечі рукавами і з руками в мильній піні, що парували від гарячої води. Перш ніж подивитись на Уолтера, вона глянула на молоток, і, змірявши хлопця з голови до ніг, здивувалася, що від молотка ще щось лишилось.
— Капітан Катл, я знаю, вдома, — з примирливою посмішкою сказав Уолтер.
— Справді? — відповіла жінка. — Та що ви кажете!
— Він тільки-но розмовляв зі мною, — трохи зніяковівши, пояснив хлопець.
— Розмовляв! — повторила вдова. — Тоді, може, передасте йому вітання від місіс Мак-Стінджер і скажете, що коли й іншим разом він зганьбить дім і себе, патякаючи з вікна, то вона буде вельми вдячна, як він ще й спуститься відчинити двері. — Місіс Мак-Стінджер говорила дуже голосно й прислухалася, чи це почує яких зауважень з другого поверху.
— Я все йому перекажу, мадам, — пообіцяв Уолтер, — якщо ви ласкаво дозволите мені ввійти.
Йому-бо заважали дерев’яні укріплення на порозі, споруджені для того, щоб маленькі Мак-Стінджери, граючись, не попадали зі сходів.
— Хлопець, який може трощити молотком мої двері, — зневажливо відказала місіс Мак-Стінджер, — зможе, сподіваюсь, переступити й через це.
Коли ж Уолтер, взявши її слова за дозвіл увійти, переступив через це, то місіс Мак-Стінджер забажала знати, чи правда, що дім англійки — це її фортеця, а чи в нього може вдиратись усякий набрід?
Вона мала невситиму жагу і далі розводитись на цю тему. Але Уолтер, проклавши шлях нагору крізь туман, що наславсь од прання і мильним слизом укрив поручні, добився до кімнати капітана Катла і знайшов цього джентльмена в засідці за дверима.
— Ніколи не заборгував їй ні пенса, Уол-ре, — стиха сказав капітан, виявляючи ознаки тремтіння на виду. — Стільки їй послуг робив — їй і дітям. А вона як та відьма часом. Фу!
— Я б утік, капітане, — сказав Уолтер.
— Нема права, Уол-ре, — відповів Катл. — Вона знайде мене, де б я не був. Сідай. Як Джілс?
Капітан саме обідав (у капелюсі) холодною бараниною, портером і кількома гарячими, що аж диміли, картоплинами, які зварив сам і виймав у міру потреби з невеличкої каструлі біля каміна. На час обіду він одгвинчував свій гачок, а натомість угвинчував у дерев’яне гніздо ніж, яким і заходився тепер оббирати картоплину для Уолтера. Кімнати в нього були невеличкі й пропахлі тютюновим димом, але доволі затишні. Порядок у них був такий, наче тут щопівгодини відбувався землетрус.
— Як Джілс? — перепитав Капітан.
Уолтер, що встиг уже віддихатись і знов занепасти духом, — бо піднесла-його на дусі швидка хода, — подивився на нього, мовив: «ох, капітане Катле!» і вмився сльозами.