Немає слів, щоб описати, як стерявся капітан, побачивши отаке. Про місіс Мак-Стінджер у нього вже й гадки не було. Він упустив картоплину й виделку, упустив би й ніж, якби міг, і сидів, уп’явшись очима в хлопця, немов чекав звістки про те, що Сіті завалилося і безодня поглинула його старого друга разом з його костюмом кольору кави, гудзиками, хронометром, окулярами й усім іншим.
Та коли Уолтер пояснив, що сталося, капітан Катл, трохи поміркувавши, взявся до роботи. З маленької бляшки на верху буфета він висипав увесь свій запас готівки (що дорівнював тринадцяти фунтам з півкроною) і переклав у кишеню свого бахматого синього френча; збагатив цю скарбівню вмістом буфета, що складався із двох мікроскопічних старих чайних ложечок і негодящих щипців для цукру; витяг з глибин, де він спочивав, свого величезного срібного годинника з подвійною кришкою й переконався, що скарб цей цілий та неушкоджений; пригвинтив до правої руки гачка і, схопивши каракуватий ціпок, запропонував Уолтерові рушати в путь.
Згадавши, проте, у своєму благочестивому пориві про місіс Мак-Стінджер, що, можливо, пантрує на нього внизу, капітан Катл завагався й кілька разів глянув на вікно, наче подумав, чи не краще обрати цей незвичайний шлях для відходу, ніж стрічатися зі своїм грізним ворогом. Кінець кінцем капітан поклав удатись до хитрощів.
— Уол-ре, — несміливо підморгуючи, сказав він, — іди вперед, хлопче, скажи голосно: «До побачення, капітане Катле!», коли будеш у коридорі, і зачини двері. А на розі стань і чекай, аж я з’явлюся.
Це напучування грунтувалося, вочевидь, на знанні ворожої тактики, бо коли Уолтер спускався сходами, з кухні, неначе демон помсти, випорснула місіс Мак-Стінджер. Однак, не вздрівши, як того сподівалася, капітана, вона тільки знов натякнула на дверний молоток і щезла.
Минуло хвилин із п’ять, поки капітан Катл наважився тікати, бо саме стільки прочекав Уолтер на розі, дивлячись на будинок, звідки мав от:от з’явитися цупкий вощений капелюх.
Нарешті капітан, неначе його викинуло вибухом, вилетів з дверей і широкими кроками попрямував до нього, ні разу не озирнувшись, а коли вони повернули за ріг, почав висвистувати якусь мелодію.
— Дядько дуже підупав, Уол-ре? — спитав дорогою капітан.
— Боюсь, що так. Якби ви бачили його вранці, ви б цього забути не змогли.
— Додай ходи в ноги, Уол-ре, — сказав капітан, пришвидшуючи крок, — і ходи так щодня, все своє життя. Знайди цю пораду в катехізисі й дотримуйся її.
Капітан був занадто обтяжений думками про Соломона Джілса, перемішаними, мабуть, зі спогадами про свою втечу від місіс Мак-Стінджер, щоб могти просвітити Уол-тера новими цитатами. Вони не обмінялися більше ні словом, поки підійшли до дверей крамниці, де безталанний дерев’яний мічман зі своїм інструментом коло ока досліджував, здавалося, найдальші обрії в пошуках друга, що вивів би його зі скрути.
— Джілсе, — мовив капітан, вбігаючи до вітальні і майже з ніжністю беручи його за руку. — Ідіть круто проти вітру, і ми прорвемося. Все, що вам треба, — капітан говорив з урочистістю людини, що викладає одне з найцінніших житейських правил, на які здобулася мудрість людська, — все, що вам треба, — це йти проти вітру, і ми прорвемось.
Старий Сол теж потис йому руку й висловив подяку.
Тоді капітан Катл поважно, як і личило в такому випадку, виклав на стіл дві чайні ложечки, щипці для цукру, срібний годинник та готівку й спитав містера Брог-лея, яка вартість усього цього.
— Слухайте, у скільки ви це оціните? — спитав він.
— Та що ви, господь з вами! — відповів маклер. — Невже ви думаєте, що це чогось варте?
— А чому б ні? — спитав капітан.
— Чому? Бо борг складає триста сімдесят фунтів з гаком.
— Дарма, — відповів капітан, явно, проте, збентежений цифрою. — Все, що трапляє у невід, — риба.
— Безперечно, — погодився містер Броглей, — але салака не кит.
Філософська глибина цієї думки, здавалося, вразила капітана. З хвилинку він щось метикував, дивлячись на маклера як на великого генія, а потім одкликав майстра корабельних інструментів убік.
— Джілсе, — сказав капітін Катл, — наведіть мене на курс. Кому це ви винні?
— Цитьте! — застеріг старий. — Відійдім трохи. Не говоріть при Уолтерові. Це — застава за його батька: старий борг. Більшу частину я вже сплатив, Неде, але настали такі погані часи, що тепер я вже не можу. Я це передбачав, але запобігти не міг. Ні слова Уолтерові, боронь боже!
— Хіба ж у вас нема дечого в запасі? — прошепотів капітан.
— Так, так, дещо є,— відповів старий Сол, спочатку порившись у порожніх кишенях, а тоді під своїм картузом, ніби гадав викрутити трохи золота з волосся. — Але ту дещицю, що в мене є, Неде, не можна реалізувати: ніяк не можна. Я пробував, було, щось із тим зробити для Уолтера, але я — людина старосвітська й одбився від часу. А вони… вони то там, то тут, то… одне слово, я їх не бачу, — сказав старий, нестямно роззираючись круг себе.
Він так скидався на пришелепкуватого, що позаховував гроші по різних місцях, але забув, де саме, що капітан стежив за його поглядом у слабкій надії, чи не згадає він про кілька сот фунтів, захованих десь у димарі або в льосі. Та Соломону Джілсу було видніше.
— Я геть відбився від часу, дорогий мій Неде, — сказав Сол з покірливою безнадією. — А плентатися так далеко позаду не варто. Нехай уже краще продають крам. Він коштує стільки, що покриє мій борг, а з тим, що залишиться, я знайду де померти. У мене не зосталось ні краплини енергії. Я не розумію, що діється. Краще вже кінчати так. Нехай вони продають крам, скидають його, — старий показав на дерев’яного мічмана, — хай добивають обох.
— А що ви гадаєте робити з Уолтером? — спитав капітан. — Годі, годі! Сядьте, Джілсе, сядьте і дайте мені подумати. Мав би я ренту не таку мізерну, якою вона мені нині бачиться, — не було б про що думати. А ви собі йдіть проти вітру, — знову, вдаючись до цього безвідмовного способу душевної потіхи, порадив капітан, — і все буде гаразд.
Старий Сол щиро подякував йому і, відійшовши, приткнувся коло каміна у вітальні.
Капітан Катл деякий час походжав по крамниці, глибоко замислившись і настовбурчивши над носом свої кущаві брови, що здавалися хмарами на гребені гори. Уолтер боявся бодай словом перебити течію його міркувань. Містер Броглей — людина вельми кмітлива, щоб не надокучати товариству, — тихенько посвистуючи, никав між крамом і клацав по барометрах, струшував компасами, мовби там були ліки, притягував ключі на магніт, заглядав у підзорні труби, знайомився з призначенням глобусів, саджав собі на носа циркулі й розважався іншими глибокодумними експериментами.
— Уолре! — вигукнув нарешті капітан. — Знайшов!
— Знайшли? — аж запалився хлопець.
— Ось що, друже, — сказав капітан. — Крам — одна запорука, я — друга. Гроші під цю запоруку дасть твій патрон.
— Містер Домбі? — пробелькотів Уолтер.
Капітан притакнув головою.
— Подивись на нього, — сказав він. — Подивись на Джілса. Та він же помре, якщо все це почнуть спродувати. Ти знаєш, що він помре. Мусимо перепробувати всі засоби. А це один з них.
— Засіб? Містер Домбі? — белькотів Уолтер.
— Насамперед ти побіжиш до контори й дізнаєшся, чи він там, — сказав капітан Катл, ляснувши його по спині. — Ну, духом!
Уолтер відчув, що команда ця не підлягає обговоренню, — а коли б і не відчув, то досить було кинути погляд на дядька, щоб відчути, — і зник її виконувати. Незабаром він повернувся захеканий і сповістив, що містера Домбі в конторі нема. Була субота, і він поїхав до Брайтона.
— Ось що я скажу тобі, Уол-ре, — мовив капітан, що за час його відсутності, здавалось, приготувався й до такої непередбаченої, обставини, — ми поїдемо до Брайтона. Я підтримаю тебе, хлопче. Підтримаю тебе, Уол-ре. Ми рушаємо до Брайтона вечірнім диліжансом.
Коли вже так конче треба звернутись до містера Домбі, — про що Уолтерові страшно було й думати, — то він волів би піти до нього сам, не вдаючись до особистої підтримки капітана, який для містера Домбі навряд чи багато важив. Та що капітан, очевидно, був іншої думки, і що його ревною і щирою дружбою хтось такий молодий, як Уолтер, не міг нехтувати, то хлопець утримався від заперечень. Катл похапцем попрощався з Соломоном Джілсом, поклав назад у кишеню гроші, чайні ложки, щипчики для цукру та срібного годинника, — гадаючи, як із жахом подумав Уолтер, справити ними разюче враження на містера Домбі, — і не гаючи ні хвилини потяг за собою хлопця на каретний двір, по дорозі неодноразово запевнивши його, що стоятиме за нього до кінця.