Герцог, герцогиня й усі, що були в саду, чули розмови обох сміливців, дуже втішалися ними, і, щоб покласти край цій незвичайній пригоді, яку так влучно влаштували, піднесли клоччя до хвоста Клавіленьо і підпалили його. Кінь, що весь був напханий петардами й ракетами, з надзвичайним гуркотом вибухнув і злетів у повітря, а напівобгорілі Дон Кіхот і Санчо впали на землю.
Тим часом із саду зник увесь бородатий загін дуеній, Тріфальді та інші, а герцоги і їхні гості лежали на землі, немов непритомні. Дон Кіхот і Санчо підвелися, почуваючи себе не зовсім добре, і, оглядаючись навкруги, дивувалися, що опинилися в тому самому саду, з якого почали свою подорож. Їх дуже вразила така сила людей, що лежали на землі, і це враження ще збільшилося, коли вони побачили в кінці саду спис, устромлений у землю, а на ньому на двох зелених шнурках висів аркуш білого пергаменту, де великими золотими літерами було написано:
«Славетний рицар Дон Кіхот Ламанчський розпочав, закінчив і довершив пригоду з графинею Тріфальді, інакше дуеньєю Долорідою, та її товариством. Маламбруно заявляє, що він цілком задоволений, обличчя дуеній тепер уже чисті й рівні, а Клавіхо й Антономасія повернуті на тих, що й були. Коли зброєносець виконає свою покуту, біла горлиця теж звільниться від переслідувань хижих круків і опиниться в руках свого коханого голуба, бо такий наказ ученого Мерліна, проводиря всіх чарівників».
Дон Кіхот, прочитавши пергамент, зрозумів, що мова йде про зняття чар із Дульсінеї. Він підійшов до герцога й герцогині, що й досі ще не прийшли до пам’яті, узяв за руку герцога й сказав йому:
— Сміливіше, сміливіше, мій сеньйоре: все це дурниці, і пригоду закінчено без ніякої шкоди та клопоту, як це видно з напису, що висить на тому списі.
РОЗДІЛ XXIII
Герцоги були такі задоволені веселим і втішним закінченням пригоди з Долорідою, що вирішили й далі жартувати з людиною, яка так щиро вірила в жарти. Отже, розказавши свій план і давши слугам та васалам вказівки, як поводитися з Санчо, коли він з’явиться на острів як губернатор, другого дня після польоту на Клавіленьо герцог сказав Санчо, щоб той їхав на острів, де жителі чекають його, як дощу в травні.
Санчо виїхав у супроводі сили людей, одягнений в судову одіж; поверх неї був іще дуже широкий плат із темно-рудого камлоту, а на голові — шапочка з тієї самої матерії. Їхав він на мулі, в сідлі з короткими стременами, а позаду з наказу герцога ішов Сірий під в’ючним сідлом і в шовковій блискучій збруї. Санчо раз у раз повертав голову і дивився на свого осла, товариства якого він не проміняв би й на німецького імператора. Прощаючись із герцогом та герцогинею, він поцілував їм руки і, хлипаючи, дістав благословення від свого пана, який благословляв його зі слізьми.
Отже, Санчо з усім своїм почтом прибув до одного з найкращих містечок, що належали герцогові й де було близько тисячі мешканців. Звалося воно, як йому сказали, острів Баратарія. Коли вони під’їхали до міста, назустріч їм вийшла вся міська рада, дзвонили дзвони, і людність радісно вітала його.
Після цього йому з багатьма церемоніями передали ключі містечка й проголосили незмінним губернатором острова Баратарії. Убрання, борода, округлість і невеличкий зріст нового губернатора вразили не тільки всіх тих, що не знали, як сталася ця справа, а й тих, що знали про неї, а таких було чимало. Санчо посадили в судове крісло, і дворецький герцога сказав:
— На цьому острові, сеньйоре губернаторе, є стародавній звичай: той, хто бере його під владу, повинен відповісти на одне запитання — воно заплутане і розв’язати його важко. З відповіді з’ясовується розум нового губернатора, і народ знає тоді, радіти чи сумувати з приводу його приїзду.
Поки дворецький казав це, Санчо роздивлявся на маленькі й великі літери, написані на стіні проти його крісла. Не вміючи читати, він спитав, що то були за малюнки.