Роке Гінарт одразу догадався, що Дон Кіхот більше божевільний, ніж хоробрий. Він кілька разів чув його ім’я, але ніколи не вірив оповіданням про його вчинки і не міг зрозуміти, як такі химери можуть опанувати людський розум. Дуже вдоволений з цієї зустрічі і радий познайомитися зблизька з тим, про кого чував здаля, Роке сказав йому:
— Не досадуйте, доблесний рицарю, і не вважайте за нещастя те, що спіткало вас.
Роке звелів своїм зброєносцям віддати Санчо все, що вони зняли з осла, та повернутися на стоянку, де вони провели ніч, а сам на якийсь час залишив їх. Повернувшися, Роке Гінарт знайшов своїх зброєносців там, де звелів їм чекати, і серед них був Дон Кіхот, який, сидячи на Росінанті, промовляв до них, намагаючись переконати кинути їхнє небезпечне як для душі, так і для тіла життя. Та більшість їх були гасконці, люди брутальні й поганої поведінки, і промова Дон Кіхота не дуже припала їм до серця.
Повернувшись, Роке Гінарт вистроїв своїх людей у ряд і звелів принести всю одіж, усі коштовності, гроші й усе, що вони награбували від часу останньої дільби. Нашвидку оглянувши принесене, він розподілив здобич між товариством так справедливо й розумно, що нічим не порушив і не зламав законів розподілу. Закінчивши це, задовольнивши всіх, Роке сказав Дон Кіхотові:
— Якби я не додержував такої точності, з ними не можна було б жити.
А Санчо відповів на це:
— З того, що я бачив тут, справедливість, виходить, потрібна навіть і серед злодіїв.
Один із зброєносців почув його слова й підніс угору свою аркебузу[100], якою, безперечно, розтрощив би голову Санчо, якби Роке Гінарт не крикнув і не звелів йому спинитися. Санчо перелякався й вирішив не розтуляти рота, доки житиме серед цього люду.
Одійшовши трохи набік, Роке написав листа одному своєму барселонському приятелеві. Він повідомляв, що зараз у нього славетний Дон Кіхот Ламанчський, той мандрівний рицар, про якого стільки говорять. Він написав також, що цей рицар — найдивніша та найутішніша людина в світі, і обіцяв через чотири дні привезти його на міську набережну, цілком озброєного, на Росінанті і з його зброєносцем Санчо на ослі. Про це треба було сповістити його приятелів Ніарросів, щоб ті могли порозважатися; а Кадельяси мусили бути позбавлені такої приємності. Проте це здавалося неможливим, бо безумства та розум Дон Кіхота й дотепи Санчо Панси мали завдати втіхи цілому світові. Цього листа Роке послав з одним зі своїх зброєносців, який, змінивши костюм розбійника на вбрання селянина, прийшов до Барселони й передав його за призначенням.
РОЗДІЛ XXX
Дон Кіхот прожив із Роке три дні й три ночі, але й трьохсот років не вистачило б, щоб дивитися й дивом дивувати на Гінартів побут. Тут були вони ранком, там обідали. Іноді тікали, не знаючи від кого; іншим разом чекали, невідомо кого. Спали вони на ногах і переривали сон, переїздячи з місця на місце. Весь час висилали вони розвідувачів, перевіряли вартових, роздмухували ґноти своїх аркебуз, хоча їх було у них небагато, бо всі були озброєні кремінними пістолетами.
Кінець кінцем, непроїзними шляхами, непрохідними й непролазними стежками Роке, Дон Кіхот, Санчо і шестеро зброєносців поїхали до Барселони і незабаром були вже на її набережній. Обнявшися з Дон Кіхотом і Санчо, якому він дав десять обіцяних, але не одержаних ще ним ескудо, і сказавши один одному тисячу приємностей, Роке поїхав назад, а Дон Кіхот, верхи на коні, став чекати світанку.
Незабаром обличчя Аврори[101] почало з’являтися на ґанках сходу, звеселяючи трави та квітки, але не слух; а тієї ж миті звеселили й слух звуки багатьох гобоїв і барабанів, дзеленькання бубонців і вигуки «побережись, побережись!» вершників, що, здавалось, їхали з міста. Аврора поступилася місцем сонцю, вид якого, більший за чималий щит, поволі підводився над обрієм. Дон Кіхот і Санчо, роздивляючись на всі боки, побачили ніколи досі не бачене ними море. Воно здалося їм надзвичайно просторим, куди просторішим, ніж Руїдерські лагуни, які вони бачили в Ламанчі. Видно було й галери біля набережної. Згорнувши паруси, всі вони вкрилися прапорцями та стягами, що тремтіли од вітру і, схиляючись до води, цілували її. На них гули ріжки, сурми та гобої, наповнюючи повітря войовничими й солодкими звуками. Потім галери почали пересуватися, немов стиналися в бою на спокійних водах, і майже ті самі рухи повторювали незліченні вершники, що виїхали з міста на чудових конях і в розкішних убраннях. Солдати на галерах безперестанку стріляли з рушниць; їм відповідали з міських мурів та фортець; важка артилерія з оглушливим гуркотом розтинала повітря, їй одповідали гармати на галерах.