— Мовчи, Санчо, ти ж знаєш, що моя покута й відлюдність триватиме не більше як рік. А потім я знову вернуся до своєї почесної праці, і мені не бракуватиме ні королівства для себе, ні графства, щоб подарувати його тобі.
РОЗДІЛ XXXIV
Через кілька днів Дон Кіхот із Санчо поїхали з Барселони. Дон Кіхот неозброєний і в домашній одежі, а Санчо пішки, бо Сірий був навантажений зброєю.
Виїжджаючи з Барселони, Дон Кіхот обернувся, щоб глянути на місто, де він зазнав поразки, і сказав:
— Тут моя Троя. Недоля моя, а не полохливість, згубила тут славу, якої я набув колись. Тут став я іграшкою в руках фортуни, тут затьмарилися мої славні діла, тут упало й моє щастя, щоб ніколи вже не підвестися. Коли я був хоробрий і відважний мандрівний рицар, я виявляв своє рицарство своїми подвигами, а тепер я виявлятиму свою силу тим, що виконуватиму свої обіцянки. Отже, їдьмо далі, друже Санчо, перебудьмо в нашому селі рік іспиту; на самоті ми набудемо нових сил і знову повернемося до військових вправ, яких я ніколи не забуду.
— Сеньйоре, — відповів Санчо, — не така вже приємна річ іти пішки, щоб вона могла спокусити чи спонукати мене відбувати далекі подорожі. Почепімо цю зброю на якесь дерево, я сяду на спину Сірому, підійму свої ноги з землі, і тоді ми будемо подорожувати куди схоче та забажає ваша милість. А думати, ніби пішки я можу йти довгий час — значить, думати неправильно.
— Ти добре сказав, Санчо, — схвалив Дон Кіхот. — Почепімо мою зброю, немов трофей, на дерево, а під нею або біля неї виріжемо на корі напис, що був на Рольдановій зброї:
— Все це, на мою думку, просто перли, — мовив Санчо, — і якби не був потрібний нам до кінця дороги Росінант, я почепив би і його.
— Але я не хочу чіпляти ні його, ні зброї, — вів далі Дон Кіхот, — щоб не сказали, що я погано дякую за вірну службу.
— Чудово сказали, ваша милосте, — відповів Санчо, — бо, на думку людей розумних, провину осла не можна складати на в’ючне сідло. А що в цім випадку завинила ваша милість, то й карайте самого себе і не посилайтесь ні на кволість Росінантову, ні на мої ніжні ноги і не вимагайте, щоб вони йшли більше, ніж треба.
За такими розмовами минув цей день та ще чотири, і ніщо не ставало їм на перешкоді.
РОЗДІЛ XXXV
Якщо багато думок непокоїли Дон Кіхота перед тим, як його скинуто з сідла, то ще більше їх непокоїли його після падіння.
— Слухай, Санчо, — мовив Дон Кіхот, звертаючись до вірного зброєносця, — ти не бичуєш і не караєш свого тіла (хай його вовки з’їдять!) та вважаєш за краще зберегти це тіло для черви, ніж зняти чари з бідної сеньйори Дульсінеї.
— Сеньйоре, — відповів Санчо, — правду сказати, я зовсім не розумію, як це я, лупцюючи себе, можу здіймати чари. Це однаково, що сказати: «коли у вас болить голова, помажте собі коліно». Принаймні я можу заприсягтись, що ні в одній історії про мандрівних рицарів, хоч скільки їх читала ваша милість, не сказано, що можна зняти чари бичуванням. Але будь-що-будь, а я надаю собі батогів, коли мені буде охота й вільний час.
Так розмовляючи, вони доїхали до того місця, де їх потолочили бики, і Дон Кіхот, пізнавши його, сказав Санчо:
— Ось лука, де ми спіткали гарненьких пастушок та бравих пастухів, що хотіли поновити й наслідувати пастушу Аркадію. Це — нова й розумна думка, і, наслідуючи її, я хотів би, Санчо, щоб ми обернулися на чабанів, принаймні на той час, що я мушу провести на самоті. Я куплю кілька овечок і все, що чабанам треба; я зватимуся пастухом Кіхотісом, а ти — пастухом Пансіно. Ми блукатимемо горами, лісами, ланами, співаючи тут, зітхаючи там, і питимемо кришталеву воду з криниць, чи з прозорих струмків, чи з повноводих річок. Дуби щедро даватимуть нам свої солодкі плоди, верби даватимуть нам холодок, а троянди — свої пахощі. Просторі левади будуть нам килимами, гаптованими тисячею квіток, ми дихатимемо прозорим і чистим повітрям, а вночі нам світитиме місяць і зорітимуть зірки. Пісні даватимуть насолоду, сльози — радощі; Аполлон буде постачати нам вірші, Амур — вигадки, і ми вславимося не тільки тепер, але й на майбутні часи.