— Присягаюся своєю бородою, — сказав Санчо, — він має рацію, той Пентаполін, і я хочу допомогти йому, чим зможу.
— У такому разі ти можеш виконати свій обов’язок, Санчо, — відповів Дон Кіхот, — бо для того, щоб брати участь у таких баталіях, можна й не бути рицарем.
— Я добре це розумію, — сказав знову Санчо, — але куди ж подінемо ми цього осла, щоб знайти його після битви? Мені здається,що ставати на бій, сидячи на ослі, не годиться.
— Це правда, — промовив Дон Кіхот, — але ти можеш покинути його на його власну волю. Не багато важить, загубиться він чи ні, бо після бою ми, як переможці, матимемо до своїх послуг стільки коней, що навіть Росінанта, може, доведеться змінити на іншого коня. Але слухай уважно й дивись: я хочу показати тобі головних рицарів, що в цьому війську. А щоб ти їх краще бачив і запримітив, станьмо на цей горбок, звідки обидва війська видно виразніше.
Вони так і зробили — з’їхали на горбок, з якого добре видно було отари, які Дон Кіхот вважав би за військо, хоч би курява і не сліпила йому очей. Отже, бачачи те, чого не можна було бачити, Дон Кіхот голосно почав:
— Отой рицар у золотавім панцері, що на щиті його зображено лева з короною на голові, який лежить коло ніг дівчини, це — відважний Лауркалько, володар Пуенте де Плата. А той у панцері з золотими квітами і зі щитом, де на блакитнім полі намальовано три срібні корони, це — грізний Мікоколембо, великий герцог кіросійський. Велетень праворуч од нього — Брандабарбаран із Боліче, господар трьох Аравій. Він укритий гадючою шкірою і має замість щита двері, які, переказують, були в числі інших у храмі, що його зруйнував Самсон[47], коли смертю своєю помстився ворогові. А тепер подивись у той бік і побачиш попереду другого війська й на чолі його завжди переможного й ніколи не переможеного Тімонеля де Каркахона, володаря Нової Біскаї. На зброї його чотири поля — блакитне, зелене, біле та жовте, а на щиті — золотий кіт на лев’яче-жовтім полі з написом «Міу», що становить початок імені його дами, як кажуть, незрівнянної Міуліни, доньки герцога Альфенікена Альгарбського. Той, що давить і вгинає стегна свого потужного альфана[48], у сніжно-білому панцері і з білим, чистим щитом, це рицар-новак, француз за походженням, П’єр Папен на ймення, володар баронства Утрикського. А той, у блакитному панцері, що коле залізними шпорами боки он тій прудкій, смугастій зебрі, то могутній герцог Нербія Еспартафілардо дель Боске; на щиті в нього, замість девізу, пучок спаржі з написом кастильською мовою: стеж за моєю долею.
Назвавши отак багатьох рицарів обох армій, яких він бачив у своїй уяві, описавши зброю, кольори, девізи та інші їхні прикмети, що підказувало йому його ніколи не бачене божевілля, він, не спиняючись, провадив далі:
— Те військо, що йде на нас, складається з людей різних націй — тут такі, що п’ють ніжну воду славетного Ксанта; горяни, що толочать масильські поля; такі, що переточують найдрібніший та щирозолотий пісок щасливої Аравії; люди, що раюють на розкішних прохолодних берегах прозорого Термодонта; такі, що багатьма найрізноманітнішими способами знекровлюють золотоносний Пактол; нумідійці, на обіцянки яких не можна покладатись; перси, славні своїми луками та стрілами; парфяни та мідяни, що б’ються, тікаючи; кочовики-араби; скіфи, такі ж жорстокі, як і біляві; ефіопи з проколеними губами й інші народи, обличчя яких я бачу й пізнаю, але не можу згадати, як вони звуться. У другій армії ідуть ті, що п’ють кришталеві струмені Бетіса з оливковими деревами по берегах; ті, що відсвіжають та вмивають обличчя рідиною завжди багатого на золото Таха; ті, що користаються поживною водою Хенілі; ті, що ходять по тартезійських долинах із розкішними пасовищами; ті, що безтурботно живуть на Єлісейських полях Хереса; заможні ламанчці з вінками зі стиглого колосся на голові; вояки, закуті в залізо, нащадки стародавніх готів; ті, що купаються в Пісуердзі, уславленій повільністю своєї течії; ті, що пасуть свої отари на обширних лугах покрученої Гвадіани, знаменитої своїми зникливими водами; ті, що тремтять від холоду в лісистих Піренеях і на білих верхогір’ях височенних Апеннін. Одне слово, всі народи, яким дає притулок і яких годує Європа.
Скільки провінцій він згадав, скільки назвав націй, із дивовижною швидкістю додаючи властиві кожній із них прикмети! І все то були відомості, взяті з його брехливих книжок.
Санчо Панса пильно й мовчки прислухався до його слів і раз у раз крутив головою, приглядаючись, чи не побачить котрогось із тих рицарів чи велетнів, що називав його пан. Не побачивши нікого, він сказав кінець кінцем: