Рицареві Сумного Образу кортіло взнати, хто був хазяїн чемодана, бо з віршів та листів, із золотих монет та з добірних сорочок він зробив висновок, що то мав бути якийсь родовитий пан, який через нехтування та лихе поводження своєї дами мусив зважитися на якийсь розпачливий вчинок. Але в тих відлюдних ущелинах ні в кого не можна було довідатись про це, і він вирішив їхати далі тією дорогою, яку вибере Росінант, — тобто тією, де йому зручніше йти, — певний увесь час, що в цій глушині його неодмінно спіткає якась незвичайна пригода.
Простуючи собі з такими думками, він на вершині одного горбка, якраз перед собою, побачив чоловіка, що надзвичайно зручно стрибав між кущами з прискалка на прискалок. Він здавався голим, з густою, чорною бородою, з довгим скуйовдженим волоссям, босоніж і без штанів. Стегна його були вкриті лахміттям з темно-жовтого оксамиту, крізь який світились кістки, і на голові не було нічого. Хоч і дуже швидко пробіг він, та Рицар Сумного Образу встиг зауважити й запам’ятати всі ці подробиці, але не міг наздогнати його, бо Росінант, зроду повільний і спокійний, ледве йшов по нерівному ґрунту.
Дон Кіхот, гадаючи, що то хазяїн сідла й чемодана, вирішив знайти його, хоч би для цього довелося шукати цілий рік. Він наказав Санчо обійти скелю з одного боку, а сам мав об’їхати її з протилежного, гадаючи, що таким способом вони натраплять на чоловіка, який так хутко зник у них сперед очей.
— Я не можу зробити цього, — відповів Санчо, — бо, тільки-но я відійду від вашої милості, мене охоплює жах і насилає на мене тисячі різних страхіть та примар. Отже, я попереджаю, що надалі ніколи не відходитиму від вас ні на палець.
— Нехай буде так, — сказав Рицар Сумного Образу. — Я радію, що ти вдаєшся до моєї мужності, а вона ніколи тебе не зрадить, хоч би твоя душа навіть покинула твоє тіло. А тепер іди за мною, і хай твої очі стануть ліхтарями. Ми об’їдемо цей горбок і, мабуть, зустрінемось із тим чоловіком, якому, безперечно, належить наша знахідка.
На це Санчо відповів:
— Краще було б не шукати, бо якщо ми його знайдемо і виявиться, що він справді хазяїн грошей, мені, безперечно, доведеться повернути їх. Краще, кажу, було б, не турбуючись даремне, переховувати гроші, поки їхній хазяїн якось сам з’явиться. А це, мабуть, буде тоді, коли я вже витрачу їх, а з голого — як зі святого.
— Ти помиляєшся, Санчо, — сказав Дон Кіхот, — бо з того часу, як ми догадуємось, кому належать ці гроші, ми повинні шукати його й повернути їх йому. А якщо ми не будемо його шукати, сама думка, що гроші належать комусь, робить нас винними так само, як і тоді, коли б ми знали про це напевне. Отже, друже мій, не журися, бо мені одразу полегшає, коли ми його знайдемо.
Із цими словами він ударив шпорами Росінанта, а Санчо, через спритність сеньйора Хінеса де Пасамонте ішов пішки і навантажений. Об’їхавши частину гори, вони побачили тіло здохлого мула, осідланого й загнузданого, якого напів обгризли собаки та подзьобали круки, і остаточно переконалися, що якраз утікач був хазяїном здохлої тварини із найденого чемодана.
Оглядаючи мула, вони почули посвист і з лівого боку побачили чималу черідку кіз, а слідом за козами на вершині гори з’явився й козопас — стара вже людина. Дон Кіхот гукнув на нього й попросив зійти до них. Старий криком спитав, хто провів їх до цих місць, куди ніколи або дуже рідко ступає нога людська і де ходять лише кози й вовки та інші хижі тварини. Санчо відповів, що вони пояснять усе, коли той зійде до них. Пастух зійшов униз і, підійшовши до Дон Кіхота, сказав:
— Закладаюся, що ви дивитеся на мула, що здохлий лежить у тім яру. Він валяється там уже з півроку. Скажіть, чи не зустрічали ви де-небудь його хазяїна?
— Ми не зустрічали нікого, — відповів Дон Кіхот, — але недалеко звідси знайшли сідельну подушку й чемодан.
— Знайшов їх і я, — мовив козопас, — та тільки не схотів підняти, навіть не наближався до них, бо боявся якого-небудь лиха і не хотів, щоб мене обвинувачували в крадіжці. Диявол — то хитрюща штука, і під ногами у тебе іноді опиниться щось таке, об що спіткнешся, упадеш і сам не знаєш, чому та як.
— Отак самісінько кажу і я, — озвався Санчо, — я теж знайшов їх, але не підійшов і на постріл із рогатки. Де вони лежали, там лежать і тепер, вони мені потрібні, як той пес та ще і з балабончиками.
— Скажіть мені, чоловіче добрий, — попросив Дон Кіхот, — чи не знаєте ви, хто хазяїн цих речей?
— Я знаю лише, — одповів козопас, — що з півроку тому, чи десь близько того, до чабанської халупи, милі за три звідси, підійшов юнак гарної статури і приємний на виду. Він їхав верхи на тім мулі, що тепер лежить тут здохлий, і в нього був той чемодан та сідельна подушка, які ви, кажете, знайшли й не доторкнулися до них. Він спитав нас, де в цих горах найвідлюдніше та найдикіше місце. Ми відповіли, що воно там, де ми тепер стоїмо, і то була правда, бо якби ви проїхали ще з півмилі, то, може, й не вибралися б уже звідти.