— А дуже небезпечний цей подвиг? — спитав Санчо.
— Ні, — відповів Рицар Сумного Образу, — але справа може повернутись і так, що щастя втече від нас, замість того, щоб іти нам назустріч. А втім, усе залежатиме від твоєї дбайливості.
— Від моєї дбайливості?
— Так, бо коли ти хутко повернешся звідти, куди я хочу тебе послати, мої муки теж хутко скінчаться й почнеться моя слава. А щоб не тримати тебе далі в невідомості з приводу моїх думок, тобі треба знати, що славетний Амадіс Гальський був один із найкращих мандрівних рицарів. Я не так сказав — один із найкращих; це був єдиний, перший з-поміж усіх, що були за його часів на світі. Амадіс був зразок, провідна зірка, сонце всіх відважних і закоханих рицарів, і його повинні наслідувати всі ми, що б’ємось під прапором кохання та рицарства. А якщо це так, друже Санчо, то я зміркував, що мандрівний рицар, який перейме від нього найбільше, найшвидше дійде рицарської досконалості. Один із випадків, де цей рицар найяскравіше виявив свою розважливість, свої здібності, відвагу, терпіння, вірність та кохання, було його добровільне відлюдництво на Пенії Побре. Там, не визнаний сеньйорою Оріаною, він спокутував свої гріхи, прибравши ім’я Бельтенеброса; ім’я, звичайно, змістовне й відповідне до життя, яке він обрав собі з доброї волі. Мені легше наслідувати його в цім, ніж переполовинювати велетнів, одтинати голови зміям, убивати андріаків[55], розганяти цілі армії, розбивати флоти й нищити чарування. До того ж ця місцевість дуже придатна для таких вправ.
— Що ж саме ваша милість збирається робити в цім безлюднім місці? — спитав Санчо.
— Хіба ж я не сказав тобі, що хочу наслідувати Амадіса, удаючи, ніби я з’їхав із глузду, впав у розпач і розлютувався? Разом із тим я наслідуватиму й дона Рольдана, коли той, збожеволівши, почав висмикувати із землі дерева, каламутити воду в чистих струмках, убивати пастухів, нищити отари, підпалювати хати, руйнувати будинки, красти коней і робити сотні тисяч інших безумств, гідних бути увічненими. Проте я не збираюся точно наслідувати Рольдана, Орланда чи Ротоланда (він мав усі ці три імені) в усіх його безумствах, які він робив, думав або висловлював. Я повторюватиму тільки ті, які здаються мені найважливішими. А може, задовольнюся наслідуванням Амадіса, який не робив ніяких руїнницьких безумств, а здобув собі такої, як ніхто, слави самим плачем та своїми почуттями.
— Але мені здається, сеньйоре, — сказав Санчо, — що ті рицарі мали рацію робити таке безглуздя, бо їх спонукала до цього жіноча зрада. А ваша милість? Яка причина є у вас, щоб стати божевільним? Яка пані погордувала вами? Хіба є у вас докази, що сеньйора Дульсінея Тобоська зрадила вас?
— У тім то й річ, — відповів Дон Кіхот, — і в тім то й полягає краса мого вчинку. Не великі заслуга й честь, коли рицар збожеволіє з причини; інша справа — з’їхати з глузду без жодних підстав. Отже, друже Санчо, не гай часу і не відговорюй мене від такого незвичайного, щасливого й ніколи ще не чуваного наслідування рицарських зразків. Я божевільний і буду ним, поки ти повернешся з відповіддю на лист, який я гадаю надіслати з тобою до Дульсінеї. І коли відповідь буде така, яка, на мою думку, мусить бути, я зречуся своїх дурниць і свого каяття, інакше ж насправді збожеволію і не почуватиму нічого. Отже, хоч яка буде відповідь, я позбавлюся праці, за якою ти мене залишаєш тут, радітиму з доброї звістки, при здоровому розумі бувши, і не відчуватиму горя, якщо привезеш лиху, бо збожеволію. Але скажи мені Санчо, чи добре переховуєш ти шолом Мамбріна, який, я бачив, ти підняв із землі, коли той, невдячний, хотів розбити його вщент і не міг? Ти бачив сам, як добре його загартовано.
— О, сеньйоре Рицарю Сумного Образу, — відповів Санчо, — я не можу далі терпіти та зносити дещо з того, що каже ваша милість. Воно нагадує мені, що все, що ви розказуєте про рицарство, про здобування якихось королівств чи імперій, про острів, який ви обіцяєте подарувати мені, та про всі добродійства, що ви зробите мені за прикладом мандрівних рицарів, що все це говориться тільки на вітер. Хто ж, почувши, що ваша милість вважає за шолом Мамбріна таз для гоління і вже чотири дні не зрікається цього, не скаже, що така людина не має ані крихти розуму?
Я підняв той таз і поклав у торбу, гадаючи виправити його вдома та користуватися, як тазом, коли буду голитися, якщо тільки мені доведеться коли-небудь побачити мою дружину та дітей.
55