Трохи згодом, ще не знавши, що сталося (бо погонич лежав приголомшений), із тим самим наміром напоїти мулів підійшов другий. Не встиг він зняти зброю з корита, як Дон Кіхот, не кажучи ані слова і не благаючи вже ласки ні в кого, знову кинув щит, знову підняв спис і, не пошкодивши його, не те що розполовинив погоничеві голову, розколов її на чотири частини. На галас збіглися всі, хто був у корчмі, серед них і корчмар. Побачивши їх, Дон Кіхот просунув руку в щит і, спираючись на меч, сказав:
— О, владарко вроди, сило і міць мого недужного серця, настав час звернути очі твоєї величності на полоненого тобою рицаря, якого чекає велика пригода.
Цими словами він, здавалось, надав собі стільки мужності, що погоничі всього світу не могли б змусити його відступити бодай на один крок.
Побачивши своїх поранених товаришів, що лежали на землі, погоничі почали здаля кидати камінням на Дон Кіхота, а той захищався щосили щитом, але не відходив від корита, охороняючи свою зброю.
Корчмар голосно кричав, щоб вони дали спокій божевільному, бо його однаково виправдають, хоч би він і повбивав їх усіх.
Дон Кіхот кричав іще голосніше, називаючи погоничів віроломцями і зрадниками, а господаря замку — підлим і неблагородним, бо він дозволяє отак поводитися з мандрівним рицарем, і казав, що скарав би його за зрадництво, якби мав уже рицарську гідність.
— А до вас, брудна й підла наволоч, мені нема ніякого діла; кидайте, наближайтеся, підходьте, ображайте мене, як хочете, ви дістанете відплату за свою дурість та зухвалість.
Він казав це так енергійно та мужньо, що нападники страшенно злякалися і — почасти через це, а почасти, послухавшись корчмаря — перестали кидати на нього каміння, він же дозволив забрати поранених і вартував далі так само спокійно й непохитно.
Корчмареві не сподобалась поведінка Дон Кіхота, і він вирішив якнайшвидше, поки не трапилося більшого нещастя, настановити його на це прокляте рицарство. Отож, підійшовши до Дон Кіхота, він попросив пробачити за грубіянство, з яким без його відома поводилися з ним погоничі, що дістали належну кару за це. Він повторив, що в замку немає каплиці, але для їхньої справи вона не конче потрібна. Справді, коли висвячують на рицаря, вся штука (оскільки він знає церемоніал) полягає в ударах мечем по спині й по плечах, а це можна зробити й серед поля. Що ж до почесної варти, яку відбувають тільки дві години, то на ній він уже простояв більше як чотири.
Дон Кіхот повірив і сказав, що ладен слухатись, але просить здійснити обряд якнайшвидше, бо, ставши рицарем, він у разі нового нападу не лишить у замку й живої душі, крім тих, за кого проситиме господар замку, до якого він ставиться з великою пошаною.
Попереджений і переляканий корчмар приніс швидше книгу, де записував видавані погоничам солому та ячмінь, і з недогарком свічки, який ніс хлопчик, та двома згаданими вже дівчатами підійшов до Дон Кіхота. Звелівши йому стати на коліна, корчмар почав читати зі своєї книжки, наче проказував якусь молитву, а читаючи, підніс руку і добре вдарив його по шиї, а потім по плечах його ж власним мечем. Увесь цей час він щось мимрив собі під ніс, ніби молився. Далі він звелів одній із дам оперезати Дон Кіхота мечем, і та зробила це дуже майстерно та обережно, бо мало не лускала зо сміху на кожному кроці церемонії. Проте побачені нею подвиги нового рицаря примушували її стримуватись. Пов’язуючи йому меч, добра сеньйора сказала:
— Хай щастить вашій милості у всіх рицарських змаганнях!
Скінчивши нашвидку ці, ніде ще не бачені, церемонії, Дон Кіхотові закортіло сидіти вже на коні та їхати назустріч пригодам. Він швидко осідлав Росінанта, сів на нього і, обіймаючи корчмаря та дякуючи йому за ласку, наговорив таких дивовижних речей, що й переказати їх не можна.
Корчмар, щоб швидше вирядити його за ворота своєї садиби, відповідав не менш красномовно, але куди коротше і, не вимагаючи навіть грошей за ночівлю, відпустив його з миром.
РОЗДІЛ IV
Висвячений на рицаря, Дон Кіхот виїхав із корчми на світанку такий задоволений, веселий та радісний, що це задоволення мало не прискало з попруги його сідла. Він пригадав корчмареві поради про речі, які повинен мати при собі рицар, зокрема про гроші та сорочки, і вирішив повернутися додому, щоб призапастися всім потрібним та взяти зброєносця. Він гадав узяти собі зброєносцем свого сусіда — бідного хлібороба з купою дітей, але, на його думку, дуже придатного виконувати обов’язки зброєносця. Так міркуючи, він направив Росінанта до своєї садиби, і той, неначе вчувши батьківщину, побіг так охоче, що майже не торкався ногами землі. Вони проїхали небагато, коли Дон Кіхотові здалося, що з глибини гайка, праворуч, чути якісь звуки, ніби хтось жаліється.