Ледве почувши їх, він сказав:
— Цей голос, безумовно, належить якомусь бідоласі, чоловікові чи жінці, що потребують моєї допомоги та захисту.
Із цими словами він повернув Росінанта й поїхав туди, звідки, здавалося йому, линули голоси. По кількох кроках у гайку він побачив кобилу, прив’язану до дуба, а коло другого дуба прив’язаного ж таки хлопця років п’ятнадцяти; він був голий згори до поперека і голосив не без причини — його бив ременем кремезний селянин, додаючи до кожного удару догану й пораду: «Тримай язика за зубами і візьми очі в руки», а хлопець відповідав на це:
— Я не робитиму цього вдруге, сеньйоре мій, присягаюся, що не робитиму, і обіцяю надалі краще стерегти череду.
Почувши це, Дон Кіхот скрикнув розгніваним голосом:
— Нечемний рицарю, сором битися з тим, хто не може оборонятися! Сідайте на вашого коня, беріть спис[21] (у селянина теж був спис, що стояв під дубом, де прив’язано кобилу), і я доведу вам, що так, як ви робите, роблять тільки боягузи.
Побачивши над собою постать із силою зброї та зі списом, селянин уважав себе вже за мертвого і ввічливо відповів:
— Сеньйоре рицарю, цей хлопець, якого я караю, — мій наймит. Він стереже тут поблизу мою череду, з якої щодня зникає одна овечка, а коли я докоряю йому недбальством та шахрайством, він каже, що я роблю це через скупість, щоб не платити йому. Богом присягаюся і своєю душею, що він бреше.
— Бреше? Це ви при мені говорите? Підлий селюче! — крикнув Дон Кіхот. — Присягаюся сонцем, що нас осяває, мені кортить проштрикнути вас цим списом. Платіть зараз, без зайвих балачок, інакше, присягаюсь, я на цім таки місці уб’ю і знищу вас. Одв’язуйте зараз же!
Селянин похнюпився і мовчки відв’язав свого наймита, а Дон Кіхот спитав хлопця, скільки винен йому хазяїн. Той відповів, що по сім реалів за дев’ять місяців. Дон Кіхот підрахував, що весь борг становить 63 реали, і звелів селянинові негайно розрахуватись, коли він не хоче зараз же вмерти. Наляканий селянин присягався місцем, де стояв, і присягою, яку на себе взяв (хоч насправді він зовсім не присягав), що винен менше, бо із загальної суми боргу треба відняти вартість трьох пар черевиків, що він дав хлопцеві, та один реал за два кровопускання під час його хвороби.
— Це все так, — відповів Дон Кіхот, — але хай черевики та кровопускання лишаються хлопцеві за побої, які він безневинно терпів від вас. Якщо він порвав шкіру ваших черевиків, то ви подерли йому його шкіру, а коли цирульник пускав йому кров хворому, ви пустили кров здоровому. Тим-то він не винен вам нічого.
— На жаль, сеньйоре, — відповів селянин, — у мене з собою нема грошей. Хай Андрес іде зо мною додому, і я заплачу йому все до останнього реала.
— Щоб я пішов із ним? Ніколи! Хай йому біс! — сказав хлопець. — Він спустить із мене шкіру, як тільки ми залишимося з ним самі.
— Він не зробить цього, — сказав Дон Кіхот, — бо я йому наказую, і він виконає все з поваги до мене. А, крім того, він заприсягнеться рицарським орденом, до якого належить, раніше, ніж я відпущу його додому.
— Та подивіться ж, ваша милосте, сеньйоре рицарю, — сказав хлопець, — що ви кажете! Адже мій хазяїн зовсім не рицар і не належить ні до якого рицарського ордену. Це ж Хуан Альдудо, багатій із села Кінтанар.
— Це нічого не значить, — відповів Дон Кіхот, — і Альдудо можуть бути рицарями, тим більше, що всякий є син своїх вчинків.
— Воно правда, — сказав Андрес, — та яких же вчинків сином є мій хазяїн, якщо він не хоче сплачувати мені за мій піт і за мою працю?
— Я не відмовлюся, брате Андрес, — мовив селянин. — Зробіть мені приємність, ходім зо мною, і я, присягаюся всіма рицарськими орденами, що є на світі, сплачу вам, як сказав, все до останнього реала, і навіть напахченими.
— Я звільняю вас від пахощів, — сказав Дон Кіхот. — Заплатіть йому прості реали; мене задовольнить і це. Тільки дивіться, зробіть усе, як ви заприсяглися; а коли ні, я теж присягаюся, що повернуся, знайду і покараю вас, хоч ви й заховаєтесь краще від ящірки. А коли ви, щоб іще глибше відчути свій обов’язок, цікавитесь, хто наказує вам, знайте, що я відважний Дон Кіхот Ламанчський, який виправляє помилки і зловживання та карає за них.
Кажучи це, він стиснув шпорами Росінанта і за короткий час був уже далеко. Селянин стежив за ним очима і, побачивши, що він виїхав із гайка і більше не з’являється, обернувся до свого наймита і промовив: