— Що тебе так розвеселило? — запитав священик.
— Нехай простить мені Господь, отче… Але чи вам не здається, що ангел клеїться до святої?
— Що, що він робить? Та що ти таке кажеш, Гульвісо?
— Ви мені, отче, вибачте, але в цього ангела обличчя зальотника… Він зовсім не схожий на святого… Погляньте лише на його очі… який хтивий погляд…
Повернувшись до вівтаря і піднявши руки для благословення, священик знову почув злісний шепіт: злий дух досі витає посеред нас! Ах, ці нечестиві вуста! Буркотливі, завше всім незадоволені баби! Жалюгідні і скнаристі старі діви на чолі з Розилдою, «Хай простить їм Господь, бо нескінченна є доброта його!»
— Скільки та бідолашна натерпілася від нього. Вона їла хліб, замішаний дияволом…
— Та їла, бо сама хотіла, хто їй винен… Чи не казала я їй і не раз… Якби не була така вперта, то послухалася б старшу… Я зробила все, що могла…
Так просторікувала дона Розилда, мати дони Флор, яка в своїх безкінечних напучуваннях радше скидалася на мачуху.
— Але ж ця красуня вперлася рогами… От — Бог свідок, — навіть чути нічого не хотіла, все робила по-своєму… І до кого притулилася, де собі прихисток знайшла…
Промовивши це, вона подивилася в той бік, де молитовно вклякла її сестра дона Літа, і додала:
— Замовляти панахиду для цього пройдисвіта — це все одно, що жбурляти гроші на вітер або ж набивати кендюх священику…
Дон Клементе махнув кадилом, пустивши пелехи ладану проти смердючого диявольського духу, що виходив із уст богомолок. Він зійшов з вівтаря, зупинився перед доною Флор, лагідно поклав руку їй на плече і сказав так, щоб його почуло це злісне, отруєне, трухляве збіговисько:
— Навіть грішні ангели знаходять собі місце поруч із Богом, у його благодаті.
— Ангел… Та будь він проклятий!.. Він був істинний виплодок пекла… — просичала дона Розилда.
Дон Клементе, ледь згорбившись, попрямував через неф до ризниці. У коридорі він зупинився перед ангелом, споглядаючи цю дивну скульптуру, де невідомий художник майстерно зобразив одночасно і грацію, і цинізм. Що відчував він тоді, що хотів втілити в цьому образі? Сповнений земних пристрастей, ангел розпусним поглядом пожирав бідну святу. «Хтиві очі, — як зауважив тоді Гульвіса, — нахабна посмішка, безсоромний вираз обличчя». Точнісінько як у Гульвіси. Такої схожості дон Клементе ще ніколи не бачив! Та чи не помилився він, дон Клементе, поспішивши долучити Гульвісу до благодаті Господньої?
Він підійшов до вибитого у кам’яній стіні вікна і глянув на подвір’я монастиря. Тут зазвичай Гульвіса сідав на огорожу, біля ніг його хлюпало море, по якому снували вітрильники. Тоді він казав:
— Якби Господь був всемогутній, отче, то зробив би так, щоб «17» виграло дванадцять разів поспіль. Оце справді було б чудо із чудес! Я прийшов би тоді сюди і засипав усю церкву квітами…
— Господь не грає в ігри, сину мій…
— Тоді, отче, як він може знати, що добре, а що погано. Його не проймає та агонія, яку відчуває гравець, коли бачить, як крутиться кулька рулетки, коли він ризикує останньою фішкою і серце його от-от вистрибне з грудей…
І довірливо, немов про секрет, відомий лише йому і священику, Гульвіса питав:
— От звідки Господові таке знати, отче?
Тим часом дона Розилда, стоячи на паперті, пасталакала далі:
— Викинуті на вітер гроші… Ніяка заупокійна не врятує того волоцюгу. Бог справедливий!
Із глибини церкви, попід руку з доною Жізою та доною Нормою, вийшла Дона Флор у мантильї, що приховувала її згорьоване лице. У блакитному і прозорому ранковому повітрі плив храм, немов кам’яний корабель.
ЛИШЕ ДО ВЕЧОРА КАРНАВАЛЬНОГО ВІВТОРКА ЗВІСТКА ПРО СМЕРТЬ ГУЛЬВІСИ СЯГНУЛА Назаре-дас-Фаріньяса, де жила дона Розилда в домі свого одруженого сина-залізничника, отруюючи життя невістці, яку перетворила на свою рабиню. Не гаючи часу, вона вирушила в Баїю післякарнавальної Попільної середи[10] — такої ж нудної, як і сама дона Розилда, якщо вірити її зятю, Антоніо Мораїсу. Він завжди казав про неї: «Це не жінка, а післякарнавальна Попільна середа, вона вбиває будь-яку радість». Прагнення якомога менше спілкуватися з тещею, безсумнівно, було однією з причин, чому Мораїс уже кілька років жив у передмісті Ріо-де-Жанейро. Вправний механік, він прийняв запрошення свого друга і подався шукати щастя на півдні, де досягнув неабияких успіхів. Навіть під час відпустки він волів не з’являтися в Баїі, «поки ця мегера отруює там повітря».