За життя Гульвіси візити дони Розилди до дони Флор були на диво короткі, вона намагалась якнайшвидше наговорити на зятеву адресу паскудств і вчасно, поки не з’явився той бісів негідник зі своєю вульгарщиною, вирушити додому. Доні Розилді ніколи не вдавалося взяти над ним гору, вона не здатна була навіть роздратувати Гульвісу, який, щойно побачивши тещу, вибухав веселим сміхом і поводився так, ніби вона була для нього найдорожчою і найбажанішою гостею:
— Ви тільки погляньте, хто до нас завітав! Моя люба теща, моя друга матуся, серденько моє золоте, моя милосердна голубонька! А як там ваш язичок, добре підгострили? Сідайте сюди, моя пресвятая матінко, поруч зі своїм коханим зятечком, покопирсаймося разом у смітті Баїї…
І він вибухав гучним і завзятим сміхом, як цілком задоволена життям людина. Якщо його не засмучували прострочені векселі, нескінченні борги, постійний брак грошей і вічні пошуки їх на гру, то невже теща могла зіпсувати йому настрій? Вона ще до заміжжя дони Флор ненавиділа майбутнього зятя за його незмінно добрий гумор і за ставлення до неї.
Розлючена, вона покидала поле битви під гучний веселий регіт Гульвіси і відігравалася на Доні Флор, всіляко ганьблячи її позаочі на жвавих пліткарських посиденьках:
— Ноги моєї більше не буде в цьому триклятому домі, бісова дочко! Атож, залишайся зі своїм щеням отим… чоловіченьком, нехай він і далі ображає твою матір, яка виплекала, вигодувала тебе своїм молоком… Я йду, бо ще, не дай Боже, поб’є мене… А я, на відміну від тебе, зовсім не люблю ходити у синцях!..
Здавалося, дзвінкий сміх Гульвіси переслідував її навіть на вулиці, лунав у кожному закутку, і від його глузувань у дони Розилди голова йшла обертом. Якось вона була вкрай ошаліла, забувши про свій статус скромної вдови, і просто посеред залюдненої вулиці обернулась до вікна, з якого реготав її зятьок, і жбурнула в нього мало не цілою в’язкою бананів, оскаженіло сиплячи при цьому зневажливими та лютими словами:
— На тобі, скотиняро така, встроми собі їх сам знаєш куди!..
Це обурило перехожих, високоповажного професора Епамінондаса, наприклад, чи красуню дону Жізу.
— Геть не здатна себе опанувати… — осудливо промовив професор.
— Якась істеричка… — підтримала його вчителька.
Попри те, що дона Норма добре знала дону Розилду і не раз була свідком її лютих сварок, попри те, що вона вже звикла до її єхидства та уїдливості, пропри все це, стоячи там, у черзі до підіймача, дона Норма дивувалася.
Вона уявити не могла, що відраза тещі до зятя може сягнути таких масштабів; навіть після його смерті дона Розилда не сказала про небіжчика жодного співчутливого слова — нехай і нещирого, просто щоби підтримати розмову. Навпаки, вона не вгавала:
— Тут аж дихати стало легше після того, як сконав той пройдисвіт…
Дона Норма більше не могла стримуватися:
— Ну як можна таке казати! Ви, мабуть, дуже зла на Гульвісу?
— Ще б пак! А хіба нема з чого злитися? Волоцюга без копійки за душею, п’яниця ще й гравець… І воно влізло у нашу сім’ю, замакітрило голову моїй дочці і забрало нещасну з рідного дому, щоб жити на її гроші…
Звісно, він був п’яниця, гравець, нероба і поганий чоловік, міркувала дона Норма, але ж як можна так ненавидіти людину після її смерті? Хіба ж не личить, із поваги до мертвих, забувати всі їхні гріхи? Та дона Розилда була геть іншої думки:
— У нього язик повертався називати мене старою каргою, він ніколи не ставився до мене з повагою, насміхався… Обдурив мене, обвів довкола пальця, пошив мене в дурні, заподіяв мені купу неприємностей… І це я маю забути все тільки тому, що він мертвий і на цвинтарі? Лише тому?
ВІДІЙШОВШИ У КРАЩИЙ СВІТ, ПОКІЙНИЙ ЖИЛЬ, ТОЙ БЕЗХРЕБЕТНИЙ ТЮХТІЙ, покинув свою сім’ю у дуже скрутному, майже безвихідному становищі. У цьому разі фраза «відійти у кращий світ» мала аж ніяк не переносне, а дуже навіть пряме значення. Хоч би що чекало його в таємничому потойбіччі — рай, сповнений променистого світла, солодкої музики та ангелів, чи похмуре пекло з киплячими казанами, вологий лімб, вічне поневіряння у сидеричних колах, а може, і просто небуття, — будь-який із цих варіантів був кращий за його подружнє життя з доною Розилдою.
Худий і небалакучий, чимраз змарніліший і мовчазніший, сеу Жиль утримував сім’ю, продаючи не надто ходові товари, — це приносило скромний дохід, якого заледве вистачало на щоденне існування: буденні витрати, оплата квартири на другому поверсі на Ладейрі-до-Алву, одяг дітям; а також потурання буржуазній чваньковитості дони Розилди з її примхливими забаганками, прагненням жити у розкоші, як найзаможніші сім’ї, з її заповітною мрією потрапити у світські кола і належати до них. Доні Розилді здавалися огидними більшість її сусідів, обділених, на її думку, долею — продавці, державні службовці, касири та кравчині. Вона зневажала цих плебеїв, які не вміють приховати своєї бідності, цуралася їх, пихато поводилася з ними, вважаючи, що потрібно виявляти повагу лише «респектабельним родинам» — про це вона не раз казала покійному Жилю, спіймавши чоловіка на гарячому, коли він смакував пивце в компанії Казузи Безодні, лотерейного маклера і вимагача, якого вважали філософом і чи не найлегковажнішою людиною в кварталі. Прізвисько Безодня йому дали не випадково, Казуза любив випити, і його ненаситну горлянку можна було порівняти лише з безоднею.