Чому ж сеу Жиль не бажав спілкуватися з доктором Карлосом Пассушем — затребуваним лікарем, з інженером Вале — впливовою особою в секретаріаті Транспортного відділу, з телеграфістом Пейшоту — літнім паном, який збирався на пенсію, досягнувши неабияких висот у поштовому відомстві, з молодим журналістом Насіфе, який отримував чималий прибуток від «Сучасного торговця» за, якщо вірити рекламі, «невтомний захист інтересів баїянської комерції»? Насправді всі ці люди були сусідами Жиля і належали до кола «респектабельних сімей»… Недорікуватий Жиль не вмів навіть друзів обирати; якщо він не сидів із Безоднею в «Чудовій місцині», то грав біля дому Атенора Ліми в триктрак або в шашки, і це, либонь, була єдина радість у його житті. Цього Атенора Ліму, комерсанта з Табоане і одного з постійних Жілевих клієнтів, можна було б зарахувати до «респектабельних» сусідів, якби не його зв’язок, що про нього всі знали, з негритянкою Жувентиною, яка спершу служила у Ліми. Тепер вона весь час сиділа біля вікна, мала власну прислугу, словом, поводилася нахабно і зухвало, а її гучні передрачки з доною Розилдою чула вся Ладейра-до-Алву. А недолугий Жиль, всівшись просто на тротуарі брудної вулиці, люб’язно вітався з тією простолюдинкою, наче то була дружина священика чи судді.
Зусилля дони Розилди подружитися з впливовими людьми були марні: з сімейством Коста — нащадками помітного політичного діяча і власниками величезної плантації в Матата (іменем цього знаного політика було названо одну з вулиць, а його онук Нелсон став видатним банкіром і промисловцем); з сімейством Марінью Фалкау з Фейра-де-Сантани, в крамниці якого Жиль замолоду стажувався (сеу Жоау Марінью позичив йому грошей, щоб він міг переїхати до столиці), з доктором Луїсом Енріке Діас Таварес, директором відділу, що всі вважали його розумахою і який публікував свої статті в газетах, — його ім’я вона вимовляла з особливою гордістю і щоразу нагадувала про свій з ним родинний зв’язок: «Це мій кум, хрестив мого Ейтора».
Перебираючи ці солідні знайомства та ганячи Жілевих приятелів, вона драматично запитувала співрозмовників, сусідів, вулицю, місто і весь світ: чим же вона так завинила перед Богом, за що він покарав її чоловіком, не здатним забезпечити достойного життя, відповідного до її походження і кола друзів? В одних комерсантів справа процвітала, зростала клієнтура, продажі і вони отримували вагомі премії. Купували собі будинки або ж земельні ділянки, щоб потім будувати особняки. Інші навіть могли дозволити собі таку розкіш, як автомобіль, — наприклад, їхній хороший знайомий Розалву Медейрос, родом зі штату Алаґоас, який лише кілька років тому прибув із Масейо з порожніми руками, а тепер он їздить на власному «студебекері». Цей Розалву так запишався, що одного дня, проїжджаючи вулицею Чилі, не впізнав дону Розилду і мало не збив, коли вона з люб’язною усмішкою кинулася назустріч машині, щоб привітати успішного чоловікового колегу. Хоч як це дивно, той не лише її перелякав, а ще й, різко засигналивши, вилаяв:
— Що, на той світ закортіло, гадина колюча?!
За якихось три-чотири роки цей нахаба завдяки своїй хитрості та харизматичності заробив на фармацевтичних товарах на автомобіль, вступив до Баїянського тенісного клубу, зблизився з багатьма політиками і багатіями, словом, перетворився на важливу персону і он як задер носа! Дона Розилда скреготіла зубами: ну що ж їй робити з цим йолопом Жилем?!
А Жиль із зразками своїх товарів — шнурками, підтяжками, накрохмаленими комірцями і манжетами — волочився пішки або ж їздив трамваєм; він спеціалізувався на товарах, що давно вийшли з моди, обмежуючись старими магазинчиками з дріб’язковим крамом і вузьким колом клієнтів із передмість. Він не вмів вийти з цього замкненого кола і все життя тупцював на місці. Ніхто не вірив у його здібності, а сам він і поготів.