І хоча Антоніо Мораїс не був ані багатий, ані впливовий, усе ж він працював не на когось, а мав власну, хоч і невелику, майстерню з постійною клієнтурою і заробляв достатньо, щоб утримувати сім’ю — дружину і дітей. Доні Розилді довелося змиритися з долею. А що було робити, як доля не залишала їй вибору?
На той час Ейтор за сприяння свого хрещеного доктора Луїса Енріке вже почав працювати на Залізниці Назаре і переїхав у Реконкаву[15], лише час до часу навідуючись у Баїю. На тій роботі перед ним відкривалися привабливі перспективи і доні Розилді не було чого за нього хвилюватись. Як і за Флор, яка успішно викладала кулінарне мистецтво дівчатам і жінкам, заробляючи гроші і здобуваючи репутацію хорошої викладачки. Тепер усі домашні витрати оплачувала переважно вона, тому що Розалія свої гроші витрачала на сукні, черевички і мережива — їй треба було дбати про зовнішність.
Антоніо Мораїс уперше помітив Розалію на денному сеансі в кінотеатрі «Олімпія»; того дня, крім двох фільмів і серіалу, власник кінотеатру сеу Мота вніс у програму виступ кількох зірок відомих театральних колективів, які гастролювали по провінціях і саме були проїздом у Баїї. Поки «Мірабел, чуттєва варшавська мрія», немолода вже, поважна полька, втомлена від війни, сцени і будинків розпусти, вертіла кістлявим задом на радість молодому поколінню, що проходило там школу життя, Антоніо Мораїс звернув увагу на дону Розилду та двох її дочок, які сиділи на сусідніх із ним місцях: Розалію у піднесеному очікуванні і Флор з її розкішними грудьми та стегнами.
Механік одразу ж відвернувся від пошарпаної «варшавської мрії», яка завзято вигиналася перед публікою. Грайливі очі Розалії зустрілися з його покірним поглядом. Вийшовши з кінотеатру, Антоніо дійшов услід за матір’ю і доньками до самісінької їхньої квартири на Ладейрі-до-Алву. На мить Розалія з’явилася на балконі і легенько всміхнулася йому тремтячими вустами.
Наступного дня по обіді Антоніо Мораїс млів у любовній знемозі, тиняючись по Ладейрі-до-Алву, час до часу зупиняючись навпроти будинку дони Розилди. Розалія, зачаївшись, обнадійливо дивилася на нього з вікна. Блукаючи то вгору, то вниз вуличкою, механік очей не зводив з її балкона і насвистував пісеньок. Через деякий час Розалія у супроводі Флор вийшла з дому. Непевним кроком Антоніо підійшов до них.
Дона Розилда, яка завжди була насторожі, помітила легкий флірт між ними ще в суботу у кінотеатрі. Зрозумівши, що охоплена пристрастю Розалія її не послухає, дона Розилда вирішила озброїтись інформацією про цього молодика. З’ясувала, що його добре знає сеу Атенора Ліма, який охоче розповів їй про хлопця тільки хороше: Антоніо Мораїс — вправний механік, майстер на всі руки, дуже працьовитий і має власну майстерню в Ґалес. У дев’ять років хлопчик втратив батьків під час автокатастрофи і залишився сам-самісінький, проте він не приєднався до Капітанів піску[16], життя на вулиці теж його не вабило. Він попросився помічником у майстерню негра Пе де Пілау, чудового механіка, зростом вищого за собор. У майстерні хлопчисько працював до сьомого поту, брався за будь-яку доручену роботу, ретельно вивчаючи цю справу. Сталої зарплатні не отримував, але йому дозволяли ночувати в майстерні і брати чайові, часто досить навіть щедрі. Він самотужки навчився читати і писати, у сеу Пе де Пілау перейняв ремесло, а вже юнаком, на свій страх і ризик, Антоніо спробував сам братися за дрібний ремонт. Мав спритні руки і ясний розум: не існувало секретів у роботі автомобільних моторів, що йому їх не цікаво було розгадати. Звісно, він не має ні освіти, ні статків, утім жоден механік не може з ним зрівнятися. У нього є свій стабільний заробіток і навряд чи доні Розилді вдасться знайти кращого чоловіка для Розалії, бо ж і вона не принцеса і не власниця какаових плантацій — немов ножем відрізав Ліма своїй пихатій і сварливій сусідці.
Інші знайомі підтвердили цю інформацію про Антоніо, і дона Розилда, порадившись зі своїм кумом д-ром Луїсом Енріке — який зажив слави мудреця і завжди давав тільки слушні поради — ретельно зважила всі «за» та «проти» і вирішила на користь механіка.
15
Реконкаву — назва долини з надзвичайно родючою землею, що її вважають колискою бразильської цивілізації.
16
Капітани піску — безпритульні діти, які поселилися в руїнах колишнього складу на закинутому піщаному узбережжі біля Ріо-де-Жанейро. Жоржі Амаду описав їх в однойменному романі.