Але попри те, що школу вже було відкрито давніше, справжні уроки Флор почала давати лише після від’їзду Розалії й Мораїса в Ріо-де-Жанейро. Механік вирішив, що відстань між Кабулою й Ладейрою-до-Алву недостатня, і зажадав, щоб їх із тещею розділяв океан, — так сильно він зненавидів дону Розилду, цю «мегеру» або, як він любив казати, «цю чуму, війну і голод!».
Школа процвітала. Навіть пані з елітних районів Канели, Гарсії і Барри приїжджали опанувати секрети солодкої оливкової й пальмової олій; однією з перших зголосилася дона Маґа Патерностро, заможна, впливова пані, натхненна пропагандистка кулінарних талантів Флор.
Час збігав, спливали роки, а Флор не поспішала створювати сім’ю; дона Розилда вже починала турбуватися з цього приводу, адже її донька давно вже була не юна дівчина. Флор лише знизувала плечима і думала тільки про школу. Приїхавши якось до них у гості з Назаре, Ейтор — а його художні здібності завжди були очевидні — намалював кольору вивіску і повісив її на балконі:
КУЛІНАРНА ШКОЛА «СМАК І МИСТЕЦТВО»
Ейтор колись прочитав був у газеті чималеньку статтю про відкриття школи «Знання і мистецтво», засновану таким собі Анізіу Тейшейру, який нещодавно повернувся зі Сполучених Штатів. Замінивши у цьому модному словосполученні слово «знання» на слово «смак», він адаптував його відповідно до захоплень сестри. Поруч із вигадливими літерами красувалось елегантне тріо схрещених ложки, виделки та ножа, що вдало доповнювало загальну концепцію задуму. (Якби цей «витвір мистецтва» було створено нині, Ейтор цілком міг би влаштувати виставку своїх полотен і продати деякі з них за добрі гроші. Втім, у ті далекі часи залізничний службовець міг розраховувати хіба на похвалу матері, сестри та однієї з учениць Флор, дівчини з променистими очима на ім’я Селеста.)
Грошей, які Флор отримувала за уроки, цілком вистачало, щоб утримувати помешкання, а також на скромні витрати маленької сім’ї, усілякі побутові дрібнички і, звісно, їх відкладали на придане і на майбутнє весілля. Але насамперед ці заняття заповнювали час Флор і хоч трохи звільняли її від необхідності вислуховувати постійні нагадування дони Розилди про те, чого їй коштувало виростити і виховати двох доньок, і безперечно, про те, що Флор потрібно щонайшвидше знайти такого чоловіка, який витягнув би їх звідси, з тієї Ладейри-до-Алву, у краще, багате життя елітних районів Барри, Ґраси і Віторії.
Одначе, здавалося, Флор геть не цікавило ні кохання, ні заміжжя. На вечірках вона танцювала то з одним, то з іншим юнаком, вислуховувала компліменти, привітно всміхалася, та й по тому. Не зворушили її й пристрасні благання студента-медика, веселого паранайця, любителя розважитися і пофліртувати. Флор була байдужа до його залицянь, хоча дона Розилда так і загорілася: нарешті студент, майже бакалавр, шукає прихильності її дочки.
— Та не подобається він мені… — рішуче заявила Флор. — Якийсь наче пес коростявий…
Ані вмовляння, ані сварки розгніваної дони Розилди не змусили її змінити думку. Дона Розилда вже почала панікувати: невже повториться історія з Розалією, невже Флор така ж уперта, як її сестра, і сама обере собі нареченого? Дона Розилда звикла вважати, що у молодшої доньки характер покійного Жиля й вона будь-що підкориться материній волі, а Флор, бачте, і знати не хоче цього студента, який, до слова, незабаром закінчує університет, а його батько — відомий латифундист із Пара, власник пароплавів і островів, каучукових лісів і какаових плантацій, диких індіанських племен і довжелезних річок. Так це ж справжня, повна золота скриня! Дона Розилда вирішила дізнатися про нього більше і, вислухавши відгуки кількох знайомих, уже уявила себе власницею неосяжних просторів Амазонії, керуючи і віддаючи накази селянам-метисам та індіанцям. Нарешті з’явився той казковий принц, не марними виявилися її сподівання, не дарма вона стільки для цього пожертвувала. Вона припливатиме в Баїю на кораблі, а власники елітних будинків Барри і котеджів Ґраси всіляко їй догоджатимуть, улещуватимуть і підлабузнюватимуться.
Але Флор зі своїм ніжним округлим личком, матовою шкірою, милими ямочками на щоках лише здивовано дивилась на матір і втомлено та манірно повторювала:
— Не подобається мені цей хлопець… Він огидний, як самі злидні…
«Та що вона з біса собі понавидумувала? — сердилася дона Розилда. — Та вона поводиться так, ніби у шлюбі головне любов і краса, невже вона думає, що такі претенденти, як Педро Боржес, у чергу ставатимуть до неї на Ладейрі-до-Алву?»