Нездоланна стіна ненависті й ворожнечі, фатального нерозуміння та глухої злоби постала би між матір’ю й дочкою, назавжди об’єднавши їх і назавжди відокремивши одна від одної, якби невдовзі після Боржесового від’їзду на обрії не показався Гульвіса. Ах, порівняно з титулами, становищем, багатством і везінням Гульвіси — про що дона Розилда дізналася від нього самого і від кількох його друзів — Педро з усіма його маєтками, мармуровим палацом із десятком слуг і просторими землями, був просто жебраком.
ВІТАЛЬНО ВКЛОНИВШИСЬ, МІРАНДАУ З ОБЛИЧЧЯМ, СПОВНЕНИМ ПРИХИЛЬНОСТІ ТА СИМПАТІЇ, попросив у дони Розилди дозволу і сів біля неї на один із солом’яних стільців, розставлених по периметру зали. Вічний студент («постійний», виправляв він, коли йому нагадували про сьомий рік навчання в Школі Агрономії) витягнув ноги й акуратно розправив складку на штанях. Дивлячись на пари, які вигинались майже в акробатичних па аргентинського танго, він схвально всміхнувся: жоден танцюрист не міг зрівнятися з Гульвісою, жоден, то ж благослови його, Боже, і бережи від лихого ока, благаю! Мірандау був забобонний, але це не заважало цьому світлому мулатові в його двадцять вісім років мати репутацію послідущого ледаря і найпопулярнішої особи в борделях і гральних закладах Баїї.
Відчувши, що дона Розилда дивиться на нього, він обернувся, чарівливо всміхнувся і, окинувши її критичним поглядом, з жалем констатував: «Шарму позбавлена, до вжитку непридатна». І йшлося не про вік: Мірандау вже давно вніс у свій неписаний кодекс взаємин із жінками параграф, у якому йдеться, що зрілість у жодному разі не перешкода, інакше фатальних помилок не оминути. Жінки, яким уже перебігло за п’ятдесят, часто зберігають чарівну молодість і здатні до чудових перетворень та непередбачуваних рекордів. Він це знав із власного досвіду, тож зараз, дивлячись на вцілілі руїни дони Розилди, згадав величну пишноту Селії-Марії-Пії-дос-Вандерлей-і-Прата. Ця тендітна жінка була дамою з вищих прошарків суспільства, проте мала воістину шалений темперамент і не знала ніяких заборон і перешкод. У свої, як вона стверджувала, шістдесят із гаком років, будучи достоту ненаситною, вона невпинно наставляла роги, цілі хащі рогів, своєму чоловікові та коханцям. Маючи онучок бальзаківського віку і правнучок на виданні, вона залишалася палкою і нестримною коханкою, милосердно вдовольняючи (ще й як милосердно!) потреби молодих студентів. Мірандау примружив очі, щоб не бачити жінку, яка сиділа поруч, — цей скелет, до якого страшно доторкнутися й від якого нікуди не дінешся, — і щоб легше було згадати гаряче лоно і незабутній темперамент Селії-Марії-Пії-дос-Вандерлей-і-Прата і банкноти у п’ятдесят й сто тисяч реалів, що їх вона — вдячна, багата і щедра — тихенько засовувала йому в кишеню піджака. Але ж хороші були часи! Мірандау, першокурсник Школи Агрономії, допіру починав пізнавати науку, любощі, життя і Марію-Пію-дос-Вандерлей, облиту з голови до ніг справжніми французькими парфумами.
Мірандау розплющив очі й оглянув залу, йому так хотілось знову вдихнути незабутній аромат Маріїних парфумів; але поруч сиділа мерзенна шкапа — справжня відьма з зіпсованими зубами, обвислою шкірою і гулькою на голові, — яка уважно вивчала його своїми короткозорими очима. Стара потвора, від якої вже тхнуло тліном, духом підгнилого м’яса; Мірандау подумки вдихнув аромат парфумів, що досі зберігався в його пам’яті — ах, шляхетна Вандерлей, де ж ти зараз, моя шістдесятилітня красуне? Цій старій вочевидь не властиве милосердя, на яке ти була така щедра.
Але він був вихованою людиною й пишався цим, тож вічний студент не забув усміхнутися доні Розилді. Але ж яке страшидло, стара шкапа, висохла ропуха, якась таранька пересушена, фу, навіть уявити гидко… попри це Мірандау поводився ввічливо і ґречно з цією виснаженою матір’ю сімейства, поважною вдовою. У глибині душі він був порядною людиною, просто збився на манівці в гральних закладах та будинках розпусти. До того ж зараз у Мірандау був хороший настрій.
— Весела вечірка, авжеж? — звернувся він до дони Розилди, починаючи свій історичний діалог.
На всіх його гулянках завжди було одне і те ж. Спершу — приплив всеохопної, бурхливої радості. Світ здавався йому досконалим і неперевершеним, а життя легким і безтурботним. У такі хвилини він міг усе зрозуміти, всьому радів, легко знаходив контакт навіть із таким опудалом, як його сусідка. Він ставав дуже люб’язний, товариський, без угаву фантазував і вигадував щось цікаве. Забував про те, що він бідний студент, «вічний, спраглий до знань студент», як він сам себе називав і жив у цьому образі постійно, — натомість входив у роль молодого, успішного юнака, вдатного агронома і завзятого ловеласа. Він любив розповідати всілякі історії й робив це бездоганно, майстерно змальовуючи колоритні типажі і гостросюжетні ситуації. І не просто розповідав, а захоплено ділився кожною з таких історій, і йому не раз казали, що він цілком міг би стати відомим письменником.