— На диво доладна краля, неймовірна красуня. — Мірандау вказав на дівчину, з якою танцював його друг.
Старе опудало насторожилося, розправило свої всохлі груди і войовничо відказало:
— Це моя донька!
Мірандау не знітився.
— О, тоді мої сердечні вітання, сеньйоро. Відразу видно, що це порядна дівчина і з хорошої сім’ї. А мій друг…
— Хлопець, з яким вона танцює, — ваш друг?
— Чи мій це друг?! Та найкращий, сеньйоро, він мені за рідного брата…
— І хто ж він, дозвольте дізнатися?
Мірандау випростався в своєму кріслі, витяг із кишені напахчену хустинку, витер піт із масивного чола, а на його вустах розтяглась вдоволена усмішка, адже понад усе на світі любив вигадувати кумедні історії:
— Дозвольте мені спершу відрекомендуватися: доктор Жозе Родріґес де Мірандау, інженер-агроном, помічник інспектора в Головному Управлінні… — сердечно простягнув він руку доні Розилді.
Долаючи останній напад сумнівів, дона Розилда окинула співрозмовника ворожим поглядом. Утім, кмітливий Мірандау своєю відкритою привітною усмішкою вмів усунути будь-яку неприязнь, будь-яку недовіру і завойовувати прихильність будь-якого супротивника, навіть такого злісного і злоязикого, як дона Розилда.
Парентеза про Шимбо та Риту де Шимбо
ЯКОСЬ, КОЛИ ВЖЕ СПАДАЛИ СУТІНКИ, А ПОВІТРЯ БУЛО НЕСТЕРПНО ВАЖКЕ ВІД ПЕКЕЛЬНОЇ ЛІТНЬОЇ СПЕКИ, сиділи Гульвіса та Мірандау в барі «Аламеда» на Сан-Педро за першою того дня чаркою кашаси. Вони гучно обговорювали і планували, як краще збути святковий вечір у Ріо-Вермельйо, аж раптом у дверях закладу показалося зашаріле обличчя де Шимбо, отого знатного Гульвісиного родича, якого напередодні призначили на посаду помічника інспектора чи пак другої за важливістю особи в поліції. Спеціаліст із реєстрації шлюбів і син впливового політичного діяча, Ґімараенс анітрохи не поважав батькового консервативного аскетизму і нехтував будь-якими правилами пристойності; цей далекий кузен Гульвіси, родом із знатного і багатого сімейства, був легковажним шибеником, любителем гулянок, азартних ігор і розпусних жінок, словом, — справжній, відчайдушний гультяй. Останнім часом він трохи стриножив коней, хоч це і суперечило його невгамовній натурі, але чого не зробиш заради посади. Втім, не судилося йому довго на тій посаді протриматися, все-таки він надав перевагу свободі і був готовий заради неї пожертвувати навіть найсоліднішим титулом.
Спершу знехтував роботою в Бельмонте, місті, де народився й виріс і де очолив муніципалітет, звісно ж, не без сприяння його батька — сенатора і відомого землевласника, який організував так звані «вибори». Він покинув цю принадну посаду і авторитарний титул, відмовившись від почесних обов’язків і чималих привілеїв, бо занадто дорогою ціною довелося йому платити за них. Жителям Бельмонте, бачте, замало було його адміністративних талантів, вони зажадали від можновладця ще й моральності, а це вже було занадто.
Ці чортові верескуни здійняли грандіозний скандал тільки через те, що Шимбо, керуючись своїми сміливими та прогресивними переконаннями, перевіз із Баїї кількох веселих дівиць, щоб хоч якось розважити монотонне буття маленького провінційного містечка і самому не знидіти від тої самотності. Серед тих дівиць була і Рита де Шимбо, чарівна королева бурхливих ночей у «Табарисі». Своїм прізвищем де Шимбо вона завдячує тривалому, пристрасному зв’язку з Ґімараенсом, оспіваному богемними митцями у прозі та віршах. Вони сварилися, кляли одне одного, розходилися назавжди, а через кілька днів мирилися, щоб насолодитися безтурботною ідилією та палкою пристрастю. Тому Рита і додала до свого прізвища де Шимбо, як дружина бере собі чоловікове прізвище. Дізнавшись, що він став мером, всеохопним володарем міста, вершителем доль беззахисного населення, вона надіслала йому телеграму, в якій висловила бажання розділити цю владу зі своїм коханим. Адже найвища насолода, про яку можна було тільки мріяти, — це насолода владою, тож хтива Рита зажадала негайно її скуштувати. Шимбо, по зав’язку ситий самотніми ночами в Бельмонте, прочитавши про нестримне бажання тієї палкої жінки, відразу ж наказав привезти її.
Шимбо здобув незалежність і солідний статус очільника муніципалітету, правителя Бельмонте, тому Рита де Шимбо просто не могла заявитися до нього, як проста смертна — адже вона була його фавориткою, справжньою королівською куртизанкою. Тому вона взяла з собою свиту з трьох красунь, дуже різних, але однаково чудових: Зулейка Маррон, примхлива, розпусна мулатка, яка вміла так вихляти стегнами, що створювались затори і захоплено озиралися пішоходи; Амалія Фуентес, загадкова, схильна до містики перуанка з м’яким, приємним голосом, ну і Зізі Кульюдинья, розкішна спокусниця, тендітна і золотава, мов пшеничка. Одначе цю невеличку чарівну процесію — соромно зізнатися! — бельмонтинці не лише належно не привітали, а ще й узяли на кпини, до того ж не самі лише тамтешні дами, а й кавалери. За винятком хіба що певних прошарків населення — безвусих студентів, кількох нероб і просто охочих гульнути — жителі містечка поставилися до красунь з підозрою і відверто уникали.