— Хіба майор вас не познайомив?
— Ні, я якось не помітила, коли він увійшов.
— Тоді, шановна сеньйоро, я залюбки вас проінформую. Цей молодик — доктор Валдоміро Ґімараєнс, племінник доктора Айртона Ґімараєнса, помічника поліцейського інспектора, онук сенатора…
— Тобто, славнозвісний онук сенатора Ґімараєнса, про якого всі тільки і говорять?..
— Саме так, сеньйоро. Це племінник саме того всемогутнього, найвпливовішого політика, мого хрещеного…
— Він вас хрестив?
— Авжеж, Гульвісин дід — мій хрещений.
— Гульвісин?
— Це його прізвисько ще з дитинства. Він улюблений онук сенатора.
— Він що, студент?
— Хіба я вам не казав? Він уже закінчив університет, дипломований адвокат. Службовець канцелярії губернатора, великий муніципальний чиновник, інспектор…
— Податковий інспектор? — ця інформація перевершувала всі найсміливіші мрії дони Розилди.
— Ні, люба сеньйоро, він перевіряє гральний бізнес. — І пошепки Мірандау додав: — А це, між нами кажучи, набагато прибутковіша справа, що приносить навіть страшно сказати який щомісячний прибуток, не кажучи вже про всілякі милі дрібниці… Крім того, зараз він іще й закріплений за канцелярією губернатора…
У пориві великодушності, Мірандау поцікавився:
— До речі, сеньйоро, у вас бува нема якогось бідного родича, який зараз шукає роботу? Бо якщо є, то ви кажіть, досить просто назвати його ім’я… — він глибоко вдихнув і, задоволений собою, гордо продовжував: — От зараз він собі танцює, так? Але не дивуйтеся, якщо на наступних виборах він стане депутатом…
— Але ж він іще такий молодий…
— Ну а як ви хотіли?.. Йому ж он на роду написано купатися, мов сир у маслі, от він і живе як у Бога за пазухою і всі шляхи його трояндами всипані. — Цього вечора поетична душа Мірандау тріумфувала, йому здавалося, що своїми ліричними відступами він здатен до сліз розчулити навіть саму дону Аврору, цю холоднокровну зміюку з Ріо-Вермельйо.
Дона Розилда примружила свої короткозорі оченята, немов засліплені жовтим полум’ям марнославства. Жоаузіньйо Наварро закінчив своє танго химерними акордами, а Гульвіса і Флор уже всміхалися одне одному. Дона Розилда здригнулася: ще ніколи не бачила доньку такою щасливою, а вона, будьте певні, знала Флор як облуплену. «Ну а він, — мучилася вона у здогадках, — невже він теж на гачок попався?» Обличчя Гульвіси випромінювало невинність, простакуватість та щирість. Дона Розилда згорала від хвилювання. О святий Боже, невже це він, той багатий і знатний зять, посланий їй небесами?! Навіть іще багатший та видатніший за Педро Боржеса із його неозорими землями і натовпами слуг. А тут сам онук сенатора, наближений до уряду, та й сам майже як той уряд. «О, пресвята Богородице з Капістоли, допоможи мені! Змилуйся, Господи, наді мною, здійсни те очікуване диво, і я боса піду в процесії омивання[25] з квітами і глечиком чистої води».
Коли в залі з’явився майор, дона Розилда чемно подякувала співрозмовникові й, підійшовши до господаря дому, вказала пальцем на кількох гостей, які спілкувалися в кутку зали, — Гульвісу та Флор, дону Літу і Порту. А Мірандау, спостерігаючи за діями того старого опудала, подався по пиво.
— Майоре, відрекомендуйте мені, будь ласка, того юнака… — попросила дона Розилда.
— А хіба ви з ним іще не знайомі? Це ж родич доктора Айртона Ґімараєнса, помічника поліцейського інспектора, мого хорошого друга… — і самовдоволено додав: — Для близьких друзів він Шимбо… Він сам мені колись сказав: «Пержентино, клич мене просто Шимбо, хіба ж ми не друзі!» Дуже приємна і порядна людина… Якось він зробив мені велику послугу… — майор говорив голосно, явно хизуючись своєю дружбою з інспектором.
Дона Розилда потиснула юнакові руку, а Флор представила їх одне одному:
— Моя мати, доктор Валдоміро…
— Для друзів — Гульвіса.
— Доктор Валдоміро — під протекцією нашого видатного губернатора. Він працює в його канцелярії…
— Губернатор дуже цінує вас, майоре. От навіть сьогодні він казав мені: «Обійми мого друга Пержентино, мого щирого друга»…
Майор просто танув від вдоволення:
— Красно дякую, докторе…
Порту, який почувався вочевидь незручно поруч із такою поважною особою, зауважив:
— Дуже відповідальна та ще й яка висока посада…
— Ну що ви… Я ще навіть не знаю, чи залишуся в канцелярії, — скромно відказав Гульвіса.
25
Свято Бонфім — традиційне свято вшанування Нашого Господа Спокійного Упокою (