Одне курйозне непорозуміння внесло певну плутанину в тотальне засліплення дони Розилди. Серед шкільних подруг Флор була дівчина на ім’я Селія, з бідної сім’ї, некрасива і до того ж кульгава. Так-сяк вона насилу закінчила педагогічне училище і отримала диплом учительки з правом викладати в державній початковій школі. Кілька місяців боролася за це місце, але не змогла навіть потрапити на прийом до директора Департаменту освіти. Дона Розилда співчувала їй і допомагала, чим могла. Можливо, тому що порівняно з цією нещасною дівчиною вони з Флор здавалися справжніми багачками. Вона уважно вислуховувала скарги Селії на її важке життя, на несправедливе начальство, плітки про чиновників і подробиці інтимного життя тих «вампірів-освітян». Вишкіривши свої почорнілі, гнилі зуби, Селія шипіла, що роботу отримують лише обрані, які погоджуються провести вечір-другий у домах побачень, от шльондри! Порядні ж дівчата приречені протирати шкіряні крісла приймальні. І Селія стільки там насиділася, що стала справжнім експертом у злих плітках про чиновників, завідувачів відділів, не кажучи вже про директора департаменту освіти — хоч він був і міфічний персонаж, та ця невдаха знала про нього все: які має звички, статки, вподобання, чи любить дружину і дітей, хто його коханка, — ніщо не пройшло повз її пильне вухо, хоч на прийом до нього так і не прорвалася.
Якось, іще на початку роману Флор і Гульвіси, охоплена відчаєм Селія — термін призначення вчительок на вакантні посади от-от мав закінчитися, — завітавши до дони Розилди, випадково познайомилася з Гульвісою. Дона Розилда хотіла, щоб дівчину взяли нарешті на вакантну посаду, та ще більше їй кортіло увиразнити перед сусідами престиж і авторитет її майбутнього зятя, який розпоряджався всіма вакансіями й орудував в адміністрації штату. І цим-от престижем, цією впливовістю дона Розилда користуватиметься на власний розсуд, так, як їй заманеться.
Безперечно, заплутавшись у тенетах брехні, вдова помилялася щодо становища доньчиного кавалера, проте розхвалюючи знайомим його легку вдачу і добре серце, вона мала слушність: будь-яке страждання було Гульвісі ненависне і здавалося несправедливим. Тому, коли дона Розилда розповіла йому історію Селії, драматизуючи деталі та перебільшуючи її каліцтво («навіть якби вона захотіла, все одно не змогла прийняти запрошення цих розпусників із Департаменту освіти»), а потім змалювала лиху долю дівчини, розповівши про гіркі злидні та голод, п’ятьох братів, хвору на ревматизм матір і нічного сторожа батька, Гульвіса перейнявся цією історією й узявся допомогти. Він вирішив поговорити зі своїми знайомими — партнерами по азартних іграх, які мали певний вплив у тих колах, а доні Розилді та Флор заприсягнувся відразу ж наступного ранку прийти на прийом до губернатора і вимагати, щоб директор Департаменту освіти негайно надав Селії місце. Селії тільки треба буде по обіді піти до директора — на той момент її призначення вже буде оформлено.
— Можете на мене розраховувати…
— Можеш на нього розраховувати… — повторила дона Розилда.
Флор лише всміхнулася, бо їй не залежало — матиме Гульвіса високе становище в суспільстві чи ні, навпаки, воліла, щоб він був не аж такий упливовий, а отже — мав менше клопотів. Адже їм не завжди вдавалося бачитися. Іноді днями Гульвіса не озивався, не показувався біля їхньої веранди, а коли нарешті з’являвся, то від безсонних ночей, проведених за роботою в адміністрації, мав стомлений вигляд.
Гульвіса попросив назвати повне прізвище дівчини та інші необхідні дані. Вже вкотре, без будь-яких сподівань, Селія написала на клаптику паперу цю інформацію. Скільки людей вже за неї і просили, і клопотали, та все марно. Чого ж цьому зухвалому пройдисвіту, очевидному шахраю та гультіпаці раптом заманулося влаштовувати її долю? Аж сам падре Барбоза давав їй свою візитку, щоб показала її директорові, і якщо вже навіть це не допомогло, то коханому Флор не вдасться й поготів. Та і хто він, власне, такий? Досить глянути на його вічно пожмакане лице, щоб зрозуміти його ярижницьку сутність. Безнадійно оббиваючи пороги відділу освіти, Селія добряче надивилася на людей і її сповнювала тотальна зневіра та скепсис. Її не тішило ні чуже щастя, ні те, що є люди, які їй співчувають і прагнуть допомогти. Серце дівчини було порожнє і геть зачерствіле, тому коли Селія вкотре записувала дані батьків, рік народження і номер диплома, то нітрохи не сумнівалася, що даремно втрачає час, що все одно цей негідник нічого для неї не зробить. Як же їй остогидли ці самовпевнені, пихаті казкарі зі своїми порожніми обіцянками. Та що було робити? Дона Розилда, немов з глузду з’їхала, до небес возвеличуючи цього вихваляку, — докторе Валдоміро, може те, докторе Валдоміро, може се, — то що ж їй залишалося, крім як знову напроситися на обід до цієї навіженої старої? А стосовно самого Валдоміро, то достатньо було глянути на нього, щоб зрозуміти: цей тип обдурить Флор і його мов вітром знесе.