А з Гульвісою все настільки інакше… Він накрив нестримною лавиною, підкорив своїй волі і вирішив її долю. Під кінець свята в Ріо-Вермельйо, цих кількох прекрасних днів, які так швидко промайнули, Флор зрозуміла, що жити не зможе без Гульвіси, без його жартів, запальних веселощів та шаленої присутності. Вона слухалася його в усьому: на вечірках не танцювала ні з ким іншим, гуляла з ним попід руку на святковому ярмарку, а коли місто огортали вечірні сутінки, спускалася на берег моря, щоб у чорноті ночі цілуватися з Гульвісою до знемоги, трепетно завмираючи, коли його лагідні руки піднімали її сукню і блаженно пестили її стегна і сідниці. Чи могла б дона Розилда уявити, що її донька така податлива та вільнодумна? Та й сама вона заплющувала очі на ці очевидні крайнощі його сміливого залицяння, подекуди такі неконтрольовані, що навіть далеко не безгрішна Літа здивовано зауважила:
— Тобі не здається, Розилдо, що Флор занадто багато дозволяє цьому хлопцеві? Вони всюди разом, ніби вже заручені, й не скажеш навіть, що знаються лише кілька днів…
Дона Розилда обурено заперечила:
— Не зрозумію, якого милого ти причепилася до хлопця… Авжеш, він багатий, посідає певне становище в суспільстві, от про нього і ходять усілякі плітки. Але тобі, що від нього треба?.. Бачу, ви з Порту вже добряче наслухалася того вашого видатного митця? А самі, либонь, тільки й мрієте одружити його на Флор. І не надійтеся, свою дочку я точно не віддам за ті старі злидні. І чим тільки Гульвіса вам не догодив? Не бачу нічого поганого в тому, що він залицяється до Флор, тим більше, їй давно вже пора заміж. А тепер, коли сам Господь, почувши мої молитви, послав нам такого вигідного нареченого, ви з Порту створюєте проблему на рівному місці й обвинувачуєте хлопця в усіх смертних гріхах… Дай мені спокій, жінко, і залиш свої вигадки при собі…
— Та чого ти роз’єрепенилася? Нічого поганого я не сказала… Це ти завжди була занадто вимоглива і вважала, що всі дівчата повинні бути цнотливими невиннятами. Згадай, як іще недавно, варто було тобі побачити, що якесь дівча гуляє з хлопцем попід руку, ти вже називала її пропащою… А зараз тебе наче підмінили, Флор он геть від рук відбилася…
— То по-твоєму, вона пропаща? Так? Кажи, не соромся.
— Що ти вигадуєш? Ти ж знаєш, що я так не думаю!
— А я знаю, що роблю, вона — моя донька і, дасть Бог, цього року вони поберуться… — сказала дона Розилда, закінчуючи суперечку.
— Дай Боже, дай Боже…
— Так і буде, от побачиш… І перестань потішатися, просто ви не злюбили за щось Гульвісу от і казитеся…
Але це було не так. Навпаки, своєю харизмою і багатою фантазією Гульвіса спершу був зачарував усіх на Ріо-Вермельйо, а потім і на Ладейрі-до-Алву. Дона Літа і Порту вже встигли з ним здружитися і справді вважали його чудовим чоловіком для Флор. Щодо дони Розилди, то вона, здавалося, тільки й жила тим, що думала як би догодити його бажанням та виконати щонайменші забаганки.
А забаганка у Гульвіси була тільки одна: залишитися на самоті з Флор, обіймати, долати спротив та сором’язливість і зрештою заволодіти нею. Плутаючись у хтивих оковах своїх бажань, Гульвіса чимраз сильніше втягувався в цю гру і прив’язувався до дівчини: до її смарагдового, сполоханого погляду, до боязкого, цнотливого тіла, що пристрасно палахкотіло. Зокрема його полонили м’якість і жіночність Флор, затишок, що вона випромінювала, особлива тиха чарівність і ніжний спокій вразили Гульвісу до глибини душі.
З дитинства він ріс без сім’ї: мати померла при пологах, а батько занадто швидко зник із його життя. Гульвіса прийшов на цей світ у результаті випадкового зв’язку сина дрібних буржуа та покоївки; батько, далекий родич знатних Ґімараєнсів, опікувався ним, доки не знайшов собі дружину, а одружившись, поквапився спекатися байстрюка, якого його набожна жінка зі священним обуренням називала «дитям гріха». Гульвісу влаштували в інтернат, де він із горем пополам довчився до останнього класу, хоча так його і не закінчив, безтямно закохавшись у матір свого приятеля — доладну сорокарічну красуню, дружину комерсанта з Нижнього Міста, яку тоді вважали чи не найдоступнішою повією вищого світу, — пристрасну натуру з відповідною поведінкою.