— Флор, чи не пора його одягати? — почула вона наполегливий голос дони Норми з вітальні. — Скоро почнуть сходитися люди…
Вдова відчинила двері. Була серйозна і мовчазна, холодна і стримана, жодних сліз чи стогонів. Самісінька на світі. Зайшли сусіди, щоб допомогти їй. Сеу Вівалдо з похоронного бюро «Квітучий рай» особисто привіз їй труну, запропонувавши її вдвічі дешевше від реальної ціни, адже Гульвіса був його давнім партнером за гральним столом. Зі знанням справи він допоміг одягнути покійника, перетворивши молодого і легковажного гуляку на солідну особу. Дона Флор була присутня при цьому і не промовила жодного слова, не зронила жодної сльозинки. Вона була сама на цьому світі.
ТІЛО ГУЛЬВІСИ ПОКЛАЛИ В ТРУНУ І ПЕРЕНЕСЛИ ДО ВІТАЛЬНІ, де з крісел уже спорудили відповідну підставку. Сеу Вівалдо привіз також багато квітів — безкоштовний дружній вияв уваги від працівників похоронного бюро; дона Жіза витягла з букета фіолетову скабіозу — символ скорботи — і вклала її до схрещених рук Гульвіси. Сеу Вівалдо такий вчинок видався безглуздим: померлому варто було би вкласти у руки принаймні якусь гральну фішку… І коли б замість карнавальної музики і сміху знадвору раптом долинув шум, як під час партії в рулетку, хриплий голос круп’є, стукіт фішок, нервові вигуки гравців, було б не дивно, якби Гульвіса раптом прокинувся, струсонув за плечі свою смерть, характерним порухом руки змахнув із себе всі неприємності, що його переслідували, встав із труни і поставив ту фішку на своє улюблене число «17». А нащо йому здалась ота фіолетова скабіоза? Скоро вона зів’яне, висохне і жоден круп’є не прийме її.
Сеу Вівалдо, затятий прихильник карнавальних дійств, затримався тієї неділі на роботі, він відкрив похоронне бюро, тільки щоб оформити смерть свого найкращого друга Гульвіси. Якби на його місці був інший небіжчик, Вівалдо не став би псувати собі свята, хоч би що йому казали.
Втім, смерть Гульвіси змусила не лише Вівалдо змінити свої карнавальні плани. Всю ніч до труни покійного сходилися попрощатися люди. Приходили, зокрема, тому що Гульвіса належав до бідної гілки знатного роду Ґімараенсів. Один із його предків був сенатором штату і відомим політичним лідером. Інший його дядько, на прізвисько Чімбо, кілька місяців обіймав посаду помічника поліційного інспектора. Цей дядько був одним із небагатьох Ґімараенсів, який визнавав Гульвісу за родича і виклопотав для нього в префектурі місце відповідального з догляду за садами: посада доволі невибаглива, з копійчаною зарплатнею, якої навіть не вистачало, щоб посидіти в «Табарисі». Чи варто і казати, як ставився до своїх обов’язків молодий муніципальний службовець: він не проінспектував жодного саду, а на роботі з’являвся, тільки щоб отримати свою мізерну платню. Або ж виманити у шефа поручительство за векселем чи позичити у колег зо двадцять або з п’ятдесят тисяч реалів. Сади його взагалі не цікавили, він не збирався витрачати час на якісь там дерева чи квіти, навіть якби зникли всі сади міста, він би й не кліпнув. Гульвіса був нічним птахом, за гніздо мав гральний стіл, а квітами для нього були, як слушно підмітив сеу Вівалдо, — фішки та колоди карт.
Зрештою Ґімараенсів, які прийшли попрощатися з Гульвісою, можна було порахувати на пальцях однієї руки, й усі вони намагалися якнайшвидше ушитися. Решта відвідувачів, а таких було чимало, прийшли поглянути на Гульвісу, всміхнутися від приємних спогадів, сказати йому востаннє «прощавай». Усі вони любили Гульвісу, прощали його божевільні витівки та цінували за його добре серце.
Одним з перших того вечора прийшов святково вбраний (бо потім мав відвести своїх гарненьких доньок на танці до розкішного клубу) командор Селестино, португалець за походженням, банкір і експортер. Він не пройшов квапливо повз труну — так, як би навідався лише задля годиться, а затримався у вітальні, згадав добрим словом Гульвісу, обійняв дону Флор і запропонував їй свою допомогу. Звідки у такої поважної особи, як сеу Селестіно, таке ставлення до дрібного чиновника префектури, завсідника другосортних кабаре, гравця, який ніколи не вилазив із боргів?
Ой і вмів Гульвіса замакітрити світ, такого майстра зуби заговорити треба було ще пошукати! Одного разу йому вдалось переконати цього успішного португальця підписати поручительство на кілька тисяч реалів. Проте Гульвіса ніколи не забував про борги, як і про терміни погашення векселів, банківських або виданих лихварями. Просто у нього не було чим розрахуватись. От він і не платив. Попри те, кількість заборгованостей чимраз росла, як і кількість поручителів. І як йому тільки це вдавалося?