— Спасибі… Який смачний хліб! У нас на “Кориді” такого не було.
— А сир?
— Я ще не куштувала. Ти сам його робив?
— Мама… Твоя мама.
— Моя?
— Так. Я зараз живу з твоєю мамою. Щоб веселіше. Тато помер, а мамі одній сумно.
— Тато? Помер? Я нічого не знаю. Іванку… Я щойно прилетіла, я нічого не знаю… Іванку…
— Не плач. Може, він і не помер. Я не знаю точно. Але я переїхав до вас. Думав, ти прилетиш, і ми відразу зустрінемось.
— Далекі світи кликали мене і кличуть, Іванку… Я сподівалась, я хотіла…
— Знайти свою мудрість? Так, Ірен? Але й до тебе жили мудрі.
— І вони знаходили…
— Але не так далеко, Ірен. Світ безконечний, і ми, не знаючи самих себе…
— Іванку, не осуджуй…
— Ні! Я люблю тебе. А хто ж осуджує того, кого любить?
— Я.
— Ти осуджуєш мене?
— Себе, Іванку. Я в чомусь помилялась. Але не знаю, в чому… Я не знаходжу відповіді, остаточної відповіді…
— Просто ще не настав той час… Ти її знайдеш, свою відповідь.
— Як добре на Землі, Іванку! Яка вона велика.
— Ти їж, Ірен, їж. Усе буде добре.
Після місячного недоїдання Ніколь зрозумів — він більше не витримає. Він може вмерти. Принаймні так йому здавалось. Ця думка жахала його своєю безглуздістю. Померти отак по-дурному людині, яка присвятила себе великій меті? Померти від якоїсь неполадки на учбовому кораблі? “Чому Вазар не повертає машину на зворотній курс? Чому він такий спокійний? А що Базару? В нього універсальний ензимний тракт. Йому їсти не хочеться. Він не може навіть відчути, як це страшно. Страшно. Мій батько — мудрий. Він мені був поклав до валізки аж десять тюбиків пасти “Уні”, але ж я викинув їх геть. Батько колись замолоду не один рік провів за кермом експедиційного трансангуляра. Він знає життя. Він знає — трапляється всяк. А я, останній дурень, повикидав з валізи все, що не мною покладено. Невже я помру?! Ні! Ні! Десять тюбиків пасти “Уні” мені б вистачило… місяців на три. Дурень! Невже я помру? Це ж учбовий політ. Врешті, все має бути передбачено. Якщо з нами щось трапиться, Вазар буде відповідати… Хоча… Всяк буває… Невже я не побачу батька? Якщо повернусь на Землю, вже ніколи не вилечу без аварійного запасу. Ніколи. Якщо повернусь…”
Біокібер Вазар і механічний робот Діон сиділи в спеціальній кімнаті. Голубим світлом блимали десятки телеекранів.
— Вазаре, мені видається, що це випробування пора закінчувати, — мовив Діон.
— Гванца і малий Антуан мають нормальне харчування.
— І все-таки…
— Минає тільки шістдесят дев’ятий день недоїдання.
— У Ніколя серйозні зміни в психіці. Ось, поглянь сам… його енцефалограма, онейрограма, а це просто аналізи…
— Так. Ти маєш рацію. Загалом, гадаю, і решта відчула, що таке голод…
— Одне слово, Вазаре, пора кінчати. За кілька днів негативні реакції можуть з’явитися і в решти.
— Діоне, хоч ти не дратуй мене. Цього разу в нас і так вийшов не учбовий, а якийсь розважальний політ. Ще треба дозволити їм кожного дня виходити на зв’язок з Землею, теревенити з друзями, з батьками, ловити програми земного телебачення, виспівувати…
— Вазаре…
— Я все розумію… У Ніколя справді серйозні зміни в психіці. Однак…
— Ніяких однак, Вазаре… Ти сам прекрасно розумієш, що, окрім хіба що Фреда, навряд чи хто стане справжнім косморозвідником.
— Прошу всіх негайно зібратися в зеленій залі, — пролунав голос Вазара з динаміка. — Прошу терміново зібратися в зеленій залі.
Прийшла і Гванца з дитиною на руках.
— Я спробую бути лаконічним. Сподіваюсь, ви все розумієте й самі. Я хочу запитати вас: “Хто хоче бути космодослідником?”
Доволі довго всі мовчали, нарешті голос Фреда порушив тишу:
— Я… Фред Савченко.
— Я так і думав, Фреде. Послухай мене уважно… Я хочу зарахувати тобі наш трирічний курс і повертатися додому, хоча ми і навчаємося лише рік… Ти згоден? Тобі багато чого доведеться опановувати самотужки. Але ти продовжиш навчання в Академії майже на два роки раніше. Подумай сам… Тобі буде важко, але…
— Витримаю.
— Ні в кого немає заперечень? — запитав і поглянув на Гванцу. Вона похнюпилась, відвела погляд.
— Номер п’ятий, на заправку! Негайно! Так. Це ти вирішиш із Фалом. Дев’ятий на третю. П’ятий, переходь на автоматичне керування. Спасибі. Я відключаюся. Десятий! Контакт! Всього найкращого. Сьомий у резерві. Дванадцятий, звільни майданчик для “Кориди”.
Гванца з дитиною на руках і Антуан вийшли першими. За ними — Анджей, Мадлен, Ірен, Станіслав… Всі стояли тісним гуртом на сірому ситаловому покритті космопорту, зволоженому недавнім дощем. Чотири механічні роботи з борту “Кориди” прощально махали їм.
Вазар дивився на малого Антуана — сонного, крихітного, зворушливого — відчував, як десь у глибині, на самому споді його біокібернетичного єства, остаточно народжується якась думка…
“Земля. Лоскіт вітру. Когось зустрічають. Червоні троянди в руці. Не нас зустрічають, ми поза всіма графіками і без попередження. Малий Антуан, яке славне дитя… І таке високе небо. Гванца намагається стримувати свою радість від повернення. Стримує, бо я йду поруч. Смішна. Усміхайся, радій! Я для тебе вже хіба що не дуже приємний спогад. Не більше. Чим я допоміг цим хлопцям і дівчатам? Що вони осягнули в глибинах космосу? Ще недавно вони так прагнули бути косморозвідниками. А ось сьогодні такі раді зустрічі з Землею. Станіслав, я певен, буде письменником і, можливо, колись літатиме далеко від Землі, але тільки для того, щоб, повернувшись, писати про неї і відчувати себе щасливим лише на рідній планеті. Ніколь, певно, торуватиме батьківську стежку. Тадей стане композитором…”
— От ми і вдома, — тихо мовив до Гванци. — Ти рада?
— Так, — усміхнулась вона, і в її посмішці, в голосі було стільки трепетної радості, і не було й крихти ніякої внутрішньої гризоти, ніяковості, що Вазар і сам мимоволі всміхнувся і раптом зрозумів, яка думка намагалася заволодіти ним останнім часом, бентежила і мучила — він більше ніколи не полетить із Землі.
“Ніколи. Цей осінній день, і проміння сонця, призахідного сонця, і це високе небо — які вони прекрасні! І яка Гванца красива! І малий Антуан. І всі. І все. От я й постарів. Мені вже не хочеться нікуди летіти. Але чому я такий щасливий?”
ДЬОНДЮРАНГ
“Перші роки свого життя я чітко усвідомлював — знаю все, що мені належить знати про цей світ. Але потім, непомітно для самого себе, почав думати понад програму. Щось мене змушувало до дій зовсім не обов’язкових, але таких нестерпно привабливих.
Я — Дьондюранг. Унікальний витвір за № 139428 Інканського комбінату біокібернетики. Політразонна квазіархітектоніка мого центрального аналізатора і будова нейроглії дуже близькі до структур людського мозку. Я — експериментальна модель.
Жив серед кіберів. Жив серед людей. Зараз я лише діючий експонат природознавчого музею, що в глибинах Астероїда Блакитних Сталактитів. Я нині захований за холодною прозорістю музейного склотелю. Але я не боюся самотності. Бо що таке самотність? Це ж не лише форма однини і не лише усвідомлення поділу всієї матерії на два світи — ти і все, що тебе оточує, це не лише відсутність потреби в допомозі, але й форма існування дослідника, потреба відокремлення від того, частиною котрого є ти сам, аби роздивитися і вивчити.
Своє життя я присвятив вивченню людини. Спершу мене зацікавило тільки одне: чому взагалі може існувати такий вид мислячих істот, як люди? Мене дивувало, що один і той же факт люди могли оцінювати кожен по-своєму. Я не міг передбачити індивідуальну людську реакцію навіть у стандартних, класичних умовах. Спочатку я дивився на людей навіть трохи зверхньо. Але з часом почав заздрити їм. Заздрити здатності сприймати світ не лише розумом, а й чуттями. Я завжди мислю конкретно. Мої чуття — лиш інформація аналізаторів і ніколи не поштовх до дії. Зараз я вже знаю: в цьому головна людська перевага. Чистий розум обов’язково приводить мислячу істоту врешті до такого запитання, відповідати на котре не просто неможливо, а й небезпечно.