— Лише розуміючи свою тимчасовість, можна по-справжньому любити життя, — сказав він тихо.
— Що? — перепитав його Астрагал.
Але до них уже підійшли люди. ЛЮДИ?!!
Була довга німа сцена. Всі дивилися один на одного. Астрагал дихав важко. Дьондюранг повільно, як приречений, підійшов до кисневого генератора і простягнув космодослідникові гнучкий ашот, з якого йшов кисень. Той вдячно підніс ашот до обличчя. Дьондюранг намагався не зустрічатися поглядом з людьми, які роздивлялися його крізь пірамідальні шоломи.
Один бородань рішуче розгерметизував свій скафандр:
— Так, тут і справді багато кисню…
Було видно, що Астрагалові хочеться кинутись до людей з обіймами, поцілунками і розмовами, але він стримував себе, намагаючись зберігати поважність.
Всі семеро розгерметизували комбінезони. Дьондюранг з цікавістю відмітив, що серед них — жінка. З величезним подивом він впізнав у ній Ларту Варич.
— Нарешті ми вас розшукали, — мовив бородатий слідчий. — А ви хто? — звернувся до Астрагала.
— Я біолог, професійний космодослідник у минулому… Мене звати Андрій Астрагал…
— Це не ваша книжка про експедицію на Центурію?
— Так, моя. Дуже приємно, що ви читали її.
— А в цій печері ви, певно, збираєте матеріал для наступної книги? Вивчаєте загадкові сині сталактити? Ви ж, кажете, геолог?
— Біолог.
— Ви прекрасно розмістилися в цій печері. Я бачу, на цьому астероїді є що подивитися, — з захопленням роздивлявся бородань.
— Рішенням Інканської ради тут скоро буде музей, — сказала жінка. — Ти, Дьондюрангу, певно, цього не знаєш… Цей астероїд — перлина краси. Ми повинні охороняти його від самознищення. Охороняти і вивчати його таємниці…
— Ви порушили рівновагу газового обміну. В печері падає рівень кисню, — попередив гостей Дьондюранг.
— Пробачте, ми повелися справді дещо безцеремонно, але ми не чекали зустріти тут людину. — Бородань уважно дивився на Астрагала, потім рвучко обернувся до своїх підлеглих і з властивою для слідчих категоричністю наказав: — Негайно відновити герметичність печери!
Троє з гурту відразу попрямували назад.
— Скажіть, — стиха мовив Астрагал. — Я бачу, ви у формі слідчих термінового розшуку. Тож ви не експедиція?
— Ми ось до нього, — бородань подивився на Дьондюранга, потім втомлено сів на кам’яну лавочку і запитав жінку: — Ви задоволені, Ларто? Тепер мусите дати нам спокій.
Дьондюранг стояв біля кам’яного столу, схрестивши руки на грудях. Ларта підійшла до нього й зупинилася, потім повільно простягнула свою красиву долоню, і Дьондюранг рефлекторно сахнувся.
— Ви мене боїтесь? Чому ви мене злякались?
— Я боюсь темряви.
— Якої темряви?
— Тієї, що зараз буде мені подарована… — промовив, але побачивши, що Ларта простягнула руку для привітання, він знітився, не знаючи, як повестися.
— Я бачу, ти здивований, зляканий… Я зараз тобі все розповім. Ти був нашим дослідним зразком. Твій центральний аналізатор нової унікальної конструкції, яка за структурою політразонної архітектоніки і будови нейроглії близька до людського мозку. Ми постійно стежили за тобою. В лівій гемісфері твого церебелятора вмонтовано постійний генератор квазіеманаційних імпульсів. Тож кожне твоє переміщення ми фіксували…
— І як ви плануєте закінчити експеримент? — Йому раптом знову пригадався комбінат, тиха зелена вуличка, якою колись він вийшов у світ людей і машин, щоб виконати своє призначення і колись повернутись. — Я хочу бути демонтованим. Я вже старий. І кожному все одно треба повертатися.
— Дьондюрангу, — лагідно мовила Ларта, — ти просто втомився. Ти ще не маєш права думати про демонтаж.
— Гадаєш, я просто втомився?
— Так. У твоєму голосі так багато…
— Старості… Дуже шкода, що я вже старий.
— Тобі треба лише трохи відпочити.
— Гадаєш? — сумно всміхнувся Дьондюранг. — Тоді поставте мені тут склотель. Я буду експонатом майбутнього музею.
— Пробач. — Професор Ларта Варич причинила за собою прозорі пластиконові двері.
Дьондюранг розплющив очі. Він не почув, як вона зайшла.
— Ти працюєш. І я завжди ніяковію, перешкоджаючи тобі… Ти вже майже місяць не виходиш зі свого склотелю…
— Мені гарно працюється.
— Я часто заздрю тобі.
— Людина не повинна заздрити кіберові.
— Чому?
— Сама знаєш. Це я існую за твоїми генними директами.
— Так. Але ж…
— Я знаю, що ти хочеш сказати.
— Ти не можеш знати.
— Але я знаю.
— Самовпевнений.
— Але я справді знаю.” Тобі не віриться, що я створений тобою, що я не людина.
— Так, — тихо ствердила Ларта. — Але я скажу тобі більше…
— Ларто, не кажи нічого!
Жінка спохмурніла і відвела погляд.
— Ти вивчаєш людей. А я вдаю, що вивчаю тебе. Хоч моя присутність тут зовсім не потрібна. Я давно мусила повернутися…
Вони помовчали. Потім Ларта заговорила знову:
— Я розумію, що мій стан хворобливий. Часом мені від цього страшно. Я розумію, що повинна повернутися на Інкану, але не знаходжу сили зробити це. Я хочу тебе бачити. Хочу чути твій голос, читати, що ти пишеш. Мені приємно усвідомлювати, що ти і мене вивчаєш, що я цікава для тебе. І більше нічого. Що це? Втрата старої системи умовностей поміж людиною і кібером?
— У жінок додаткові системи умовностей, — спробував пожартувати Дьондюранг.
— А тобі ніколи не здавалося, що ти людина? — запитала Ларта, не підводячи погляду.
— Ні. Я знаю, що я біокібер.
— Але ж ти міг уявити собі… Адже ти більше, ніж людина. Ти — втілення всіх людських ідеалів…
— Облиш, Ларто. Я люблю чути подібні слова невимовленими, бо їхній зміст, як зміст світла, у постійному русі внутрішніх перетворень. Маса спокою дорівнює нулеві.
— Дьондюрангу, я більше не можу мовчати…
Ларта підвела погляд. Дьондюранг не міг збагнути, що хоче сказати ця красива схвильована жінка. Чи не вперше в житті він не міг прочитати чужого погляду. Відчув: зараз будуть промовлені слова не просто несподівані, але, може, й страшні. Застиг.
— Вислухай, прошу тебе… І пробач, якщо зможеш… Я дуже завинила перед тобою…
В цей час по той бік прозорої стіни, що відділяла грот від печери, з’явилася група дітей у блакитних комбінезончиках. Шоломи відкинуті за спину, дехто з дітей тримав їх в руках. Зупинилися перед гротом і зацікавлено дивилися.
— Земляни, — тихо мовив Дьондюранг.
На грудях кожного була емблема — блакитна куля у сітці паралелей та меридіанів.
Молодий екскурсовод Ланц Лан прочинив прозорі двері і зайшов до склотелю.
— Дозволите? Сьогодні до нас завітала туристська група землян. Заходьте, діти… У цьому склотелі нашого музею — дуже цікавий експонат. Ви напевно чули, читали книги про унікального біокібера, створеного на Інканському комбінаті біокібернетики. Дьондюранг! Ось він перед вами. Він сам виявив бажання були діючим експонатом нашого природознавчого музею. Це унікальний витвір людського розуму. Дьондюранг практично нічим зовні не відрізняється від людини, але по таких показниках, як об’єм пам’яті, гострота аналізаторів, фізична сила, швидкість реакцій, він набагато перевершує людські можливості. Вже минуло кілька років, як наш Дьондюранг відпрацював свої запрограмовані години. Зараз цей унікальний кібер зацікавився вивченням людської психології. Він не бажає повертатися на комбінат для демонтажу. Він відчуває ще багато сил і бажання слугувати людям. За нашим Дьондюрангом продовжує вестися суворий науковий нагляд. Зараз на астероїді перебуває представник комбінату професор Ларта Варич, творець цього унікального біокібера. Чи є у вас запитання, діти?
Запитань не було.
Дьондюранг і Ларта знову залишилися самі. Жінка довго не відважувалась продовжити розмову. Несподіваний прихід екскурсантів ніби протверезив її.