— Чим ти завинила переді мною?
— Я вже й не знаю, чи варто казати…
— Кажи, Ларто.
— Ти можеш подумати, що я не гідна звання науковця, що я вчинила просто злочин…
Але спробуй зрозуміти мене не лише розумом… Колись я справді хотіла створити біокібера з мультиаксонною будовою політразонної цитоархітектоніки… І навіть вірила, що це мені вдасться… Але одного разу… Одного разу я запитала себе, чим буде відрізнятись такий біокібер від людини. Лише фактом штучного створення? Можливості людини по-справжньому не вивчені до цього часу. Окремі індивіди можуть змагатися з найсучаснішими кіберами. А ми не знаходимо в них ніяких аномалій. В людини невичерпні резерви. Ми захопилися кіберами, забувши про себе. І тоді прийшла думка про безглуздість створення того, що давно вже створено природою… Але моя тема була вже затверджена. А коли б і ні, на той час не було нічого, що могло б мене зацікавити. Відмовлятися від однієї теми означало брати якусь іншу. Я ж мусила чимось займатися.
Ларта замовкла, від хвилювання облизала губи:
— Ти не кібер, Дьондюрангу. Ти — людина.
Дьондюранг здригнувся, мов від пострілу.
— Так, — повторила Ларта. — Ти — людина.
— Цього не може бути, — хрипко витиснув із себе Дьондюранг. Він дивився на струнку постать професора, на її довге золотаве волосся, ніби бачив уперше. — Подивись мені в очі! — і побачив у погляді Ларти блакитну порожнечу.
Йому стало страшно. Що трапилось? Ще ніколи людський погляд не був для нього таким німим. І ще ніколи він не почував себе таким беззахисним.
— Цього не може бути! Чому ти кажеш неправду? Я ж пам’ятаю той останній конвейєр, на котрому вже усвідомлював своє існування. І пам’ятаю майстра Імбрикатуса.
— То фальсифікація… Ти потрапив до останнього конвейєра аварійним повітропроводом… Я попередньо спровокувала аварію і сприятливі умови для підміни. Після трьох ін’єкцій дельтаглобуліну Бера твій мозок був чистим від найменших слідових потенціалів старої пам’яті. Ніхто, навіть майстер Імбрикатус, не помітив змін під сьомою експериментальною бароретортою…
— І ти не соромилась дивитись мені в очі? Хто я був раніше?
Ларта довго мовчала.
— Тебе звали Ярославом Ставичем. Ти був командиром “Церери”. Ти і майже весь твій екіпаж загинули від пошкодження блока деклімації. Але ваш сигнал допомоги прийняли… Вас віднайшли. Декого вдалося врятувати, а дехто назавжди загубився в глибинах Всесвіту… Пробач…
— Невже ти кажеш правду?
Ларта опустила погляд і повільно пішла до дверей…
“Тоді гілка стукала у мою шибку. Це було так давно. Я жив на другому поверсі готельного комплексу “Біокібероза”. Я ледь не вийшов з ладу того вечора. Я ніби все знав про світ, що мене оточував. Повернувся після першого робочого дня пізно, а гілка почала стукати в мою шибку. До мене приходив незрозумілий страх. Я ніби і знав, що то просто гілка. Але не було певності. Фахівці потім казали, що так проходив період адаптації. Невпевненість народжує страх. Ось і зараз. Просто формальність, хоч і драматична, бо ж давно не існує принципової різниці між розумними істотами штучними та природними… Але невже це правда? Все життя дивився, вивчав і навіть в глибинах єства відчував якусь зверхність, мов до слабших, і своєрідну любов… Аж гульк, а ти і сам такий… І вже зовсім інші думки почали народжуватись. Вже іншими очима дивлюсь на цей світ, хоч нічого й не змінилося. Найвірніший спосіб боротьби — уміння зробити спільником, змусити бачити світ своїми очима.
Невже це правда? Але ж я бачу в темряві. Правда, людське око реагує навіть на один квант світла, а очі нічних земних тварин і на інфрачервоне випромінювання… Знову пригадую зустріч зі сліпим Жаліо. Я спершу не знав, що він сліпий. То неможливо було помітити. Він зовсім вільно поводився. Щоправда, перебував в оточенні всього знайомого. Але ж хіба мені не знайоме навіть те, чого я ще ніколи не бачив? Я моделюю в уяві варіант оточення швидше, ніж виникає потреба діяти в тому оточенні. І коли я запитав сліпого Жаліо, він сказав, що не відчуває ніякої ущербності, просто сприймає світ інакше, ніж більшість.
Універсальний ензимний тракт також не є ознакою біокібера. Звичайна фізіологічна операція.
Але щось підказує мені не вірити Ларті. Чому? Навіщо їй ця жахлива брехня? Невже вона просто полюбила мене? Невже вигадала цю історію, аби переконати мене чи й себе, що між нами немає бар’єрів? Хвора психіка? Чи справді — любов? Одна з таємниць буття. Любов. Що то є? Колись древні люди казали, що любов — сила, котра рухає світлом. І, може, так воно і є; Бо що ж тоді любов; І яка сила рухає світлом?
Хто я? Біокібер? Людина? При всій умовності цього запитання мусить же бути якась відповідь?”
Дьондюранг підійшов до столу і неквапом витяг із шухляди невелику коробочку, обшиту коричневим ледром. З неї дістав чорний плаский предмет з червоною заглибиною посередині. Тепер лиш натиснути на червону заглибину, приклавши чорний плаский предмет до грудей, і все буде зрозуміло.
Якщо він людина — нічого не трапиться. Якщо біокібер — трапиться те, що вже давно мусило трапитись.
І він натиснув. ЛАРТА — ЛЮБОВ — КІБЕР, ЛАРТА — ЛЮБОВ — КІБЕР — повторилося кілька разів у свідомості і затихло.
— То як? — запитав директор музею, огрядний Мартін Реденблек.
— Я сказала йому, що він людина.
— Що з вами? — Реденблек здивовано дивився на бліде обличчя Ларти Варич.
— Не знаю. Мені видається, ми не мали права…
— Не мали права обдурити біокібера? Хочете залишити це право виключно для людей?
— Страшно…
— Що з вами?
— Не знаю… Давайте припинимо. Мені видається, трапилось щось страшне.
— Облиште…
— Я побачила його очі в ту мить. Він був здатен на все. Ходімте! Ви поясните причину мого обману. Мені він вже не повірить. Ходімте! О, як він схожий на Ставича…
— На кого? А-а-а… Ваш чоловік був командиром “Церери”… Моя дружина не згадувала б про мене через стільки років… Чи для цього треба навіки загубитися? -
Мартін Реденблек засміявся, але, побачивши, що Ларта плаче, замовк.
На обличчі Дьондюранга вже була маска вічного спокою. Він непорушно лежав на кам’яній підлозі.
— Що ви йому сказали? — Реденблек похмуро зупинився над тілом.
— Що він людина…
— Даруйте, якби вам сказали, що ви біокібер, чи змусило б це вас накласти на себе руки? Отож! Я глибоко переконаний, що сам цей факт… Ларта розплакалась нестримно, як дитина.
До брами Інканського комбінату біокібернетики повільно під’їхала чорна легкова машина. Крізь прозорий овоїд кабіни було видно постаті чоловіка і золотокосої жінки, позад них на відкинутих сидіннях — ноші і тіло когось третього, захованого під білим покривалом, що видавало його кремезні форми. Машина зупинилася, але ні чоловік, ні жінка не поспішали виходити.
Вони сиділи, мов поснулі чи смертельно втомлені.
Черговий біокібер Августін побачив машину і здалеку впізнав Мартіна Реденблека та професора Ларту Варич. Його здивувало, що вони так довго не виходять, навіть злякало, і тому підбіг, сподіваючись допомогти чимось.
— Добридень, — сказав і постукав злегка по склу кабіни.
Чоловік з жінкою, здалося, тільки після цього помітили його, Реденблек прочинив дверцята кабіни.
— Добридень, любий Августіне, — спробувала усміхнутися жінка.
— Хто це? — запитав біокібер, поглядом показуючи на ноші позад них.
Мартін Реденблек та Ларта Варич мовчали. І раптом Августін сам зрозумів, здогадався:
— Це він? — сторожко вимовив. — Дьондюранг? Унікальний виріб нашого комбінату? Легендарний біокібер…
— Так.
— Ніхто з нас не вічний, — зітхнув Августін. — Вам допомогти?
“Вже пружна маса основи приймає форму мого тіла. Слухняно деформується, мов не бажає ні в чому суперечити в останній дорозі. Опускається прозорий пластиконовий купол, відмежовує мене від навколишнього. Увімкнулися двигуни енергоблоків — барореторта завібрувала.