-- Що далі? – запитав.
Жеглін мовчки крутив у руках горнятко, з якого йшла пара. Здавалося, він забув про свого товариша і блукає думками десь далеко, нарешті, зітхнувши, підвів голову.
-- Якщо нам пощастить, ти ще сьогодні побачишся з Ксенією.
-- Сьогодні? Але до Орші…
-- Ксенії немає в Орші, -- перебив його Жеглін. -- Вона чекає на тебе якихось сто кілометрів звідси, в невеличкому будиночку лісника. Ти скажеш, що це параноя, але… -- він знизав плечима, не закінчивши речення.
Майор зневажливо махнув рукою. В їхній професії нікому не довіряти – золоте правило.
-- Як ми туди доберемося?
-- Вантажівкою. Водій їздить туди три рази на тиждень, щоб привезти на лісопильню зрубані дерева, звідси її не видно, але вона відразу за селом.
Кроне закінчив снідати й насолоджувався кавою, коли до кімнати зайшла господиня. Знов неохайно вдягнена, в брудному фартуху і старих, розтоптаних черевиках. Обидва чоловіки зірвалися немов по команді, вклонилися наче на гарнізонному балі.
-- Я прийшла попрощатися, -- сказала вона тихо. Кроне взяв її руку і шанобливо поцілував. Жінка відповіла ввічливою посмішкою, але дивилася на Жегліна. Тільки на нього… Майор вийшов, демонстративно закривши за собою двері. За якусь мить всівся на бетонних сходах перед будинком. Зненацька почав міркувати, що відчуває росіянин, коли прощається з Вєрою? Чи те саме, як сім років тому, коли це він прощався з Ксенією? Чи вони кохаються, знаючи, що це востаннє? А може сидять, притулившись, обіймаючись з усіх сил, відтягуючи момент, коли доведеться перейти в новий, ворожий світ?
Майор не припускав, що ще колись побачить Ксеню. Однак зараз, через стільки років, вони знов зустрінуться. Яка вона? Чи впізнає він її, порівнюючи з побляклою фотографією, яку зберігає в пам’яті? Його сумні роздуми перервав Жеглін. Росіянин вийшов з будинку, мовчки кинув Кроне під ноги вузлик з його скромними пожитками і рушив у напрямку дороги. Вони сіли на повалений стовбур, спостерігаючи, як повз них проїжджають підводи, деякі з них повертали до млина, інші їхали далі, обминаючи село. Нарешті вони почули шум мотора, приїхала довгоочікувана вантажівка. Водій, кремезний блондин з цигаркою в куточку рота, очевидно знав Жегліна, бо зупинивши машину, легко кивнув головою і енергійним жестом підігнав їх. Обоє блискавично видряпалися на причіп, блондин відразу ж рушив вперед.
-- Коли повернемо в ліс, то, в принципі, будемо в безпеці, тут крутяться патрулі міліції, а інколи навіть прикордонники, тож краще не баритися, -- пояснив причину поспіху Жеглін.
Кроне вмостився в кутку, намацав сховану за пазухою зброю. Він сподівався, що користуватися нею не доведеться. Щоправда, вони без проблем подолають звичайний патруль, що складається з трьох-чотирьох осіб, але такий інцидент, напевно, викличе посилену активність російських спецслужб. Стандартна тактика, яку застосовували росіяни в подібних випадках була в рівній мірі ефективною, та обтяжливою для місцевого населення, от тільки в СССР нікого не турбувало самопочуття пересічного громадянина. Навколо місця, де зник патруль, утворювали коло радіусом в сто, а у випадку, якщо минуло більше, ніж кілька годин – двісті кілометрів, оточували всю територію подвійним кордоном, ділили на сектори, а спеціально навчені підрозділи прочісували їх один за одним. Шансів вийти з такого котла практично не було.
Коли вони звернули з шосе і заїхали в ліс, Кроне зняв руку з кобури пістолета. Явно розслаблений Жеглін влігся зручніше на своєму мішку. Скидалося на те, що наразі їм щастило. На піщаній, небагато ширшій від вантажівки дорозі вони пригальмували, на якусь мить колеса “Зіса” забуксували, над головами чоловіків миготіли гілки, запахло сосною. Пізніше рушили швидше, хоча водій їхав з певною обачністю. Взявши до уваги стан лісової дороги, це було цілком зрозумілим. Сонячні промені, пробиваючись крізь зелень лісу, вкривали простий, дерев’яний причіп веселими, золотистими плямами. Інколи вони бачили білі, пухнасті хмари, що мандрували блакитним небом. Було чути тільки гул мотора і спів птахів. Майор прикрив опадаючі, щораз важчі повіки, не відомо коли провалився в сон. Розбудила його тиша і брак руху, вантажівка зупинилася на невеличкій поляні, смеркало. Кроне насторожено схопився, автоматично витягуючи зброю.
-- Вилізайте, я повертаю назад! – почув він різкий голос водія.
Йоган скинув на землю свій клунок, зіскочив, побачивши, як відкриваються двері будиночка лісника. На порозі стояла донька Дохторова. Він непевно підійшов до неї, ніжно обійняв, відчуваючи запах волосся і парфумів Ксенії. Спочатку йому здалося, що вона зовсім не змінилася, однак пізніше, коли Ксенія повернулася боком, щоб пропустити його в двері, м’яке, притемнене світло гасових ламп видобуло з вечірніх сутінків дрібні зморшки на скронях і заховану десь в глибині пивних очей смертельну втому.