Незважаючи на поспіх, Дороті наздогнав звук, схожий на те, ніби десь зачинили вікно. Невже місіс Семпрілл таки спостерігала за ними? Звісно, вона за ними спостерігала! Як же інакше! (На що тільки Дороті сподівалася?) Хіба могла місіс Семпрілл проґавити таку сцену? А якщо вона спостерігала за ними, то можна було не сумніватися, що вже завтра вранці про цю історію знатиме все місто, з найдрібнішими подробицями. Але ця думка, хоч яка зловісна, лиш блискавкою промайнула в голові у Дороті, що квапилася додому.
Коли Дороті відійшла на безпечну відстань від будинку містера Ворбертона, вона зупинилася, вийняла хустинку й почала терти те місце на щоці, куди він її поцілував. Дороті терла так завзято, що щока почала пашіти. І лише стерши уявну пляму, яку залишили його губи, вона рушила далі.
Дороті засмутив вчинок містера Ворбертона. Її серце все ще болісно стискалося в грудях. «Терпіти такого не можу!» — повторювала вона раз за разом. І, на жаль, це була щира правда: вона справді ненавиділа все це. Поцілунки та пестощі — відчуття важких чоловічих рук на її тілі і вид товстих чоловічих губ, що тягнуться до неї, — лякали її й викликали в неї огиду. Дороті здригалася щоразу, як пригадувала чи уявляла це. То була її таємниця, особлива, невиліковна вада, з якою їй доводилося жити.
«Якби ж то вони дали мені спокій!» — думала вона, йдучи вже повільніше. Саме цю мантру вона собі за звичкою повторювала: «Якби ж то вони дали мені спокій!» Не можна сказати, щоб чоловіки як такі викликали в неї огиду. Навпаки, Дороті віддавала перевагу радше їхньому товариству, аніж товариству жінок. Однією з причин того, що містер Ворбертон мав над нею таку владу, якраз і було те, що він володів тим безтурботним суто чоловічим почуттям гумору та інтелектуальною широтою поглядів, які так рідко притаманні жінкам. Але чому вони не можуть дати їй спокій? Чому їм обов’язково треба мацати її і лізти цілуватись? Вони просто жахливі, коли цілуються, жахливі й трохи огидні, ніби великі волохаті чудовиська труться об тебе, з виду такі приязні, але будь-якої миті готові напасти. І за тими поцілунками та обмацуваннями завжди крився натяк на всі ті інші моторошні речі («оте все», як Дороті це називала), про які вона навіть думати не могла.
Звісно, їй теж випала частка — і навіть більш ніж частка — пустої чоловічої уваги. Вона була в міру симпатичною і в міру простою — якраз той тип дівчат, до яких чоловіки полюбляють чіплятися. Бо коли чоловік хоче трохи розважитися, він зазвичай вибирає дівчину, яка була б не надто вродливою. Вродливі дівчата (так він вважає) розпещені, а тому примхливі; а от простакуваті — легка здобич. І навіть якщо ти донька священника, навіть якщо ти живеш у такому містечку, як Кнайп-Гілл, і все твоє життя поглинуте парафіяльними клопотами, тобі все одно не вдається цілковито уникнути залицянь. Дороті уже звикла до цього; звикла, що опецькуваті чоловіки середнього віку зі сповненими слизької надії очима сповільнюють свої авто, коли ти проходиш повз, або ж, спромігшись на знайомство, уже десять хвилин потому починають щипати тебе за лікоть. Чоловіки усіх верств. Навіть одного разу церковник, єпископський капелан, здається...
Та біда в тому, що коли знаки уваги до тебе виявляють хороші чоловіки, які мають серйозні наміри, це не краще, а — хоч як це прикро! — набагато гірше. Дороті пригадалися події п’ятирічної давнини, пригадався Френсіс Мун, тодішній вікарій церкви Святого Ведекінда у Міллборо. Милий Френсіс! Як радо вона б за нього вийшла, якби не «оте все»! Знову і знову просив він її руки, але вона, звісно, мусила йому відмовити; і він, певна річ, не зрозумів чому. А вона не могла пояснити йому причин. А тоді він поїхав геть й усього лиш рік потому цілком неочікувано й безглуздо помер від пневмонії. Дороті прошепотіла молитву за упокій його душі, на мить забувши, що тато не схвалював молитви за померлих, а тоді, з деяким зусиллям, заштовхала спогади про Френсіса у найдальші закапелки пам’яті. О, краще не будити ті спогади! Від однієї лише згадки про нього у Дороті стислося серце.
Вона ніколи не вийде заміж, Дороті це давно вирішила. Навіть ще коли була дитиною, вона вже це знала. Ніщо ніколи не пересилить її страху перед «отим усім» — від самої лише думки про це щось усередині неї, здавалося, хололо й завмирало. І, звісно, певною мірою вона й не хотіла позбуватися того страху. Бо, як і всі незвичайні люди, не до кінця усвідомлювала, що вона незвичайна.
Хоч такий сексуальний страх здавався їй природним та неминучим, Дороті чудово знала, коли і як це все почалося. Так чітко, ніби це сталося вчора, вона пам’ятала ті жахливі сцени між татом та мамою, свідком яких вона стала, коли їй ще й дев’яти не виповнилося. Вони залишили у її свідомості глибоку невидиму рану. А трохи пізніше її налякали старі гравюри із зображенням німф, яких переслідували сатири. Для її дитячого розуму було щось незбагненне й моторошно зловісне у тих рогатих напівлюдях, що таїлися в гущавині лісу за стовбурами дерев, готові щомиті вистрибнути зі свого сховку й кинутися навздогін німфам. Дитиною вона цілий рік відмовлялася ходити сама у ліс, боячись сатирів. Звісно, Дороті вже давно переросла той страх, але не пов’язані з ним почуття. Сатир залишився з нею як символ. Можливо, вона ніколи не позбудеться того панічного страху, нераціональної потреби втікати від тупоту копит у безлюдному лісі та від м’язистих волохатих стегон сатира. Такий страх просто так не минає, і його просто так не здолаєш. Тим паче, що нині серед освічених жінок це не рідкість і не викликає аж такого подиву.
Поки Дороті дійшла до будинку пастора, вона вже майже цілком заспокоїлася. Думки про сатирів та містера Ворбертона, про Френсіса Муна та власну приреченість на цноту — усі їх витіснив докірливий образ ботфортів. Дороті пригадала, що перед сном на неї чекає щонайменше дві години роботи, і це ще якщо справа піде на лад. У будинку не світилося. Дороті обійшла будинок й навшпиньки прослизнула крізь задні двері, боячись розбудити батька, який уже, мабуть, давно спав.
Намацуючи у темному коридорі дорогу до теплиці, Дороті остаточно вирішила, що не варто їй було ходити до містера Ворбертона цим вечором. А тому вона вирішила більше ніколи не переступати порога того дому, навіть якщо буде певна, що вони там будуть не самі. Ба більше, завтра вона відбуде покуту за сьогоднішній візит. Засвітивши лампу, Дороті першим ділом знайшла «пам’ятку», яку вже написала на завтра, й олівцем вивела велику літеру «П» біля «сніданку». «П» означало «покуту» — завтра знову ніякого бекону на сніданок. Лише тоді Дороті запалила гасову плитку під клеєваркою.
Лампа кидала жовте світло на швейну машинку Дороті й на незакінчений одяг на столі, нагадуючи їй про ще більшу купу одягу, до якої вона ще навіть не приступала; а також про те, що вона страшенно, просто смертельно втомилася. Коли містер Ворбертон поклав руки їй на плечі, Дороті геть забула про втому, але зараз та навалилася на неї з подвійною силою. І було в тій її втомі щось особливе. Дороті почувалася буквально вичавленою. Коли вона отак стояла біля столу, її раптом охопило дуже дивне відчуття, ніби її голова геть спорожніла, так що на кілька секунд вона навіть забула, для чого прийшла до теплиці.
Але за мить пригадала — ботфорти, для чого ж іще?! Якесь підступне мале бісеня нашіптувало їй на вухо: «А може, ну їх, ті ботфорти? Хіба не краще піти спати, а за них узятися завтра?» Дороті вщипнула себе й попросила в Бога сил. «Ну ж бо, Дороті! Не лінуватися! Лука, 9:62[43]». Тоді, змівши зі столу сміття, вона взяла ножиці, олівець і чотири аркуші обгорткового паперу та сіла викроювати хитромудрі халявки для ботфортів, поки в казанку закипав клей.
Коли великий підлоговий годинник у пасторовому кабінеті пробив північ, Дороті все ще сиділа за роботою. Вона вже встигла підготувати форми для обох ботфортів і тепер зміцнювала їх, обклеюючи вузькими стрічками папеpy — довга й марудна робота. Кожна кісточка її тіла боліла, а очі просто злипалися, так хотілося спати. Правду кажучи, вона вже погано усвідомлювала, що робить. Але продовжувала працювати, механічно приклеюючи смужку за смужкою і щипаючи себе що дві хвилини, щоб нейтралізувати гіпнотичний ефект, який справляло на неї булькотіння клеєварки на гасовій плиті.
43
«Ісус же промовив до нього: Ніхто з тих, хто кладе свою руку на плуга та назад озирається, не надається до Божого Царства!»