— Вибачте, тату. Вогонь у кухні постійно гасне.
— Ну гаразд! Постав воду на туалетний столик і відсунь штори.
Надворі вже розвиднилося, але небо заслали хмари, тож ранок видався похмурим. Дороті побігла до своєї кімнати і з блискавичною швидкістю, яка від неї вимагалася шість днів на тиждень, одяглася. У кімнаті було лише маленьке квадратне дзеркальце, але Дороті навіть не глянула у нього. Почепила на шию свій золотий хрестик (простий золотий хрестик без жодних розп’ять!), скрутивши волосся у вузол на потилиці, недбало встромила у нього кілька шпильок, нашвидкуруч натягла на себе одяг (сірий трикотажний светр, потертий жакет та спідницю з ірландського твіду, панчохи, що не зовсім пасували до спідниці та жакета, й коричневі черевики, які знали кращі часи) — і все це за якихось три хвилини. Перед літургією вона ще мусила «причепурити» їдальню та батьків кабінет, не кажучи вже про те, що потрібно було самій підготуватися до святого Причастя, проказавши потрібні молитви, на що їй знадобиться не менш як двадцять хвилин.
Коли вона викотила свій велосипед за хвіртку, небо все ще було затягнуте хмарами, а трава мокра від вранішньої роси. Крізь туман, що оповивав пагорб, маячіли, ніби свинцевий сфінкс, тьмяні обриси церкви Святого Ательстана. І одинокий дзвін похоронно бив «бам! бам! бам!» Зараз вони використовували лише один дзвін, решту сім зняли, й останні три роки вони, безмовні, лежали у дзвіниці, повільно продавлюючи підлогу своєю вагою. Удалині, десь з туману, що слався внизу, чулося огидне бемкання дзвону РК церкви — дешеве маленьке теленькало, яке пастор церкви Святого Ательстана порівнював із дзвіночком вуличного крамаря.
Дороті сіла на велосипед і, пригнувшись до самого керма, поспішила вгору схилом. Вузьке перенісся порожевіло на вранішньому холоді. Десь над головою просвистів невидимий поміж хмар коловодник. Раннім ранком пісня моя досягне вух Твоїх! Дороті сперла велосипед до воріт, що вели на цвинтар, і, побачивши, що її руки досі забруднені сажею, присіла й заходилася витирати їх довгою мокрою травою, що росла поміж могил. Дзвін перестав бамкати, Дороті зірвалася на ноги і помчала до церкви. Вона встигла забігти досередини, якраз коли дзвонар Проггетт, у поношеній рясі і широких робочих чоботях, важко тупотів уздовж проходу, щоб зайняти своє місце у бічному вівтарі.
У церкві було дуже холодно, пахло свічковим воском і старезним пилом. То була велика церква, навіть занадто велика для своєї теперішньої пастви, поруйнована часом і завжди більш ніж наполовину порожня. Три вузенькі острівці лавок не дотягувалися і до половини нефу, а за ними відкривалися широкі простори голої кам’яної підлоги, де подекуди витерті написи позначали місця стародавніх склепів. Дах над вівтарем помітно просів; дві вигадливі борозни на скриньці «На потреби храму» мовчки пояснювали, що всьому виною смертельний ворог християнства — шашіль. Через тьмяні шибки вікон досередини проникало слабке світло. Крізь відчинені південні двері видно було потріпаний кипарис і сірі гілки липи, що ледь похитувалися під подихом вітру.
Як і завжди, у церкві була лише одна парафіянка — стара міс Мейфілл із садиби «Ґранж». Відвідуваність служби Божої по буднях була настільки скупою, що священникові навіть не вдавалося набрати собі хлопчиків-прислужників, окрім як для недільного ранку, коли вони любили похизуватися перед громадою у своїх рясах і комжах[7]. Дороті вибрала лавку позаду міс Мейфілл й, у покарання за якийсь вчорашній гріх, відсунула убік м’яку подушечку під коліна і вклякнула на голий камінь. Починалася відправа. Священник, у сутані та короткій лляній комжі, швидким тренованим голосом проказував молитви, тепер уже чітко, адже зуби були на місці, і, як не дивно, дещо злісно. На його бридливому старечому обличчі, блідому, як срібна монета, застиг вираз відчуженості, мало не зневаги. «Це священне Причастя, — здавалося, казав він, — і мій обов’язок надати його вам. Але не забувайте, що я усього лиш ваш духівник, а не друг. Як людина, я зневажаю вас». Проггетт, який також був і паламарем, — чоловік років сорока із сивим кучерявим волоссям і смаглявим зацькованим обличчям, — терпляче стояв поруч, не особливо вникаючи у те, що відбувалося, але шанобливо схиливши голову, і торсав маленький дзвіночок для причастя, який тонув у його великих червоних руках.
Дороті притисла пальці до своїх очей. Їй ніяк не вдавалося зосередитися — їй все не давав спокою Каргілловий рахунок. Молитви, які вона знала напам’ять, голослівно лунали у голові. На мить вона розплющила очі, і погляд одразу ж почав блукати церквою. Спершу метнувся вгору, до безголових дахових ангелів, на чиїх шиях досі можна було розгледіти сліди від пилок пуританських солдатів, а тоді назад, до чорного капелюшка міс Мейфілл, схожого на пиріг зі свининою, і агатових сережок, що похитувалися у її вухах. Міс Мейфілл була одягнена у довге витерте чорне пальто з коротким засмальцьованим каракулевим коміром, який вона носила, відколи Дороті себе пам’ятає. Те пальто було з якогось дуже дивного матеріалу, схожого на муаровий шовк, але грубішого, і з безліччю чорних кантів, що без жодного очевидного візерунку струменіли по всій його довжині. Цілком можливо, що то був пережиток легендарного чорного бомбазину[8]. Міс Мейфілл була дуже стара, така стара, що ніхто вже й не пам’ятав її замолоду. І її постійно супроводжував незмінний слабкий ефірний аромат, який вдавалося ідентифікувати як суміш одеколону, нафталінових кульок від молі і крапельки джину.
Дороті витягнула із закоту пальта довгу шпильку зі скляною голівкою і, сховавшись за спиною міс Мейфілл, крадькома увігнала її кінчик собі в передпліччя. Рука смикнулася від болю. Дороті дотримувалася суворого правила: варто їй було спіймати себе на тому, що вона неуважна під час молитов, як вона штрикала собі руку до крові. Вона сама обрала собі такий дисциплінарний захід, який мав уберегти її від непоштивості та святотатських думок.
Тримаючи шпильку напоготові, Дороті спромоглася кілька хвилин молитися зосередженіше. Тато тим часом одним темним оком несхвально поглядав на міс Мейфілл, яка раз по раз хрестилася, а він недолюблював таку надмірність. Десь надворі защебетав шпак. Несподівано для самої себе Дороті збагнула, що марнославно витріщається на складки батькової комжі, яку вона власноруч пошила йому два роки тому. Дороті зціпила зуби і загнала шпильку собі під шкіру на одну восьму дюйма.
Вони знову стояли на колінах. Читалася загальна сповідь. Дороті похопилася, що її очі вкотре — та що ж це! — блукають церквою. Цього разу її увагу привернув вітраж праворуч від неї, виготовлений 1851 року за ескізом члена Королівської академії сера Ворда Туука, на якому було зображено Святого Ательстана біля воріт раю, де його вітали архангел Гавриїл і цілий легіон ангелів — усі на одне обличчя, яке дивним чином нагадувало обличчя принца-консорта. Дороті знову ввігнала шпильку собі в руку, цього разу в інше місце. Вона почала напружено вдумуватися у значення кожнісінької фрази у молитві, і таким чином їй вдалося спрямувати думки у потрібне русло. Проте їй ледь не довелося ще раз штрикнути себе шпилькою, коли Проггетт закалатав у дзвіночок посеред слів «Тому з ангелами і архенгелами». На цьому уривку Дороті завше охоплювала нестримна спокуса розсміятися. А все через історію, яку їй колись розповів тато: коли він ще був малим хлопчиськом і прислуговував священникові біля вівтаря, у причасного дзвона відкрутився язичок, тож у результаті тодішній священник виголосив отаку от промову: «Тому з ангелами і архангелами, і всім воїнством небесним воздаємо хвалу Тобі, Господи, і преславне ім’я Твоє славимо, нині і на віки вічні, кажучи... Прикрути болтик, капустяна твоя голова, болтик прикрути!»
Коли священник закінчив освячувати святі дари, міс Мейфілл почала зводитися на ноги — з неабиякими труднощами і страшенно повільно, по одному розпрямляючи суглоби та кінцівки, ніби дерев’яна лялька на шарнірах, з кожним рухом поширюючи сильний запах нафталінових кульок. Десь з глибин її корсета чулося гучне скрипіння — здавалося, то її кістки труться одна об одну. Можна було легко уявити, що під тим темним пальтом ховається не що інше, як висушений скелет.
8